Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

— Я і ти, — повторив він з сумовитим усміхом, — який порожній нині світ.

Ми могли б поділити його і назвати заново — такий він лежить відкритий, безборонний і нічий. У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю. І коли він її отак бачить, білу, тиху, з її блакитями і замисленням, то може статися, що згубиться йому в очах границя, голубуваті пасма оболоків підстеляться місточком, і, сам не відаючи, що чинить, зійде він на землю. І земля навіть не зауважить у своїй задумі того, хто зійшов на її дороги, а люди прокинуться з пополудневої дрімки і нічого не пам'ятатимуть. Вся історія буде як викреслена, і буде як за правіків, до початку людських діянь.

— Аделя вдома? — запитав він з усміхом.

— Немає нікого, зайди до мене на хвилинку, покажу тобі мої рисунки.

— Якщо немає нікого, не відмовлю собі в такій приємності. Відчини мені.

І, розглядаючись у брамі на обидва боки рухом злодія, він увійшов досередини.

— То капітальні рисунки, — говорив він, віддаляючи їх від себе жестом знавця. Його обличчя роз'яснилося відсвітами кольорів і світел. Часами він згортав долоню руркою довкола ока і дивився в цю імпровізовану люнету, стягаючи риси в Гримасу повну поважности й знавецтва.

— Можна б сказати, — говорив він, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, щоб злиняти в них і злущитися, як чудесна ящірка. О, невже ти думаєш, що я крав би і чинив би тисячу шаленств, якби світ так дуже не зужився і не підупав, якби речі не втратили в ньому своєї позолоти — далекого відблиску рук божих? Що ж можна почати в такому світі? Як не зневіритися, як не впасти духом, коли все наглухо замкнуте, замуроване над своїм сенсом, і всюди тільки стукаєш у цеглу, як у стіну в'язниці? Ах, Йосифе, тобі б треба народитися раніше.

Ми стояли в тій напівтемній, глибокій кімнаті, яка видовжувалась перспективно до відчиненого вікна на Ринок. Звідтіля доходили аж до нас хвилі повітря в лагідних пульсах, розпростираючись тишею. Кожен приплив приносив новий її ладунок, заправлений кольорами далини, так, мов би попередній був уже зужитий і вичерпаний. Та темна кімната жила тільки рефлексами далеких будинків за вікном, відбивала їх кольори у своїй глибині, як камера-обскура. Через вікно видно було, ніби в тубусі люнети, голубів на вартівні поліції, які, напушившись, прогулювалися вздовж ґзимсу аттики. Часами вони всі разом зривалися і заточували півколо над Ринком. Тоді кімната на хвилинку роз'яснювалася від їхніх відкритих розкриль, розширювалася відблиском їх далекого тріпоту, а потому гасла, коли, спадаючи, вони змикали крила.

— Тобі, Шльома, — сказав я, — я можу розкрити таємницю цих рисунків. Уже з самого початку находили на мене сумніви, чи й справді я їх автор. Часами вони видаються мені мимовільним плягіятом, чимсь таким, що було мені підказане, підсунуте… Так, мов би щось чуже послужилося моїм надхненням для незнаних мені цілей. Бо мушу тобі признатися, — додав я потиху, дивлячись йому в очі, - я знайшов Автентик…

— Автентик? — перепитав він з обличчям, роз'ясненим раптовим блиском.

— Так — сам, зрештою, подивися, — сказав я, приклякаючи над шухлядою комоди.

Я вийняв спершу шовкову сукню Аделі, пуделко із стьожками, її нові пантофлики на високих обцасах. Запах пудри чи парфумів розійшовся у повітрі. Я підняв ще кілька книжок: на дні лежав і справді довго не бачений, дорогий шпарґал і світився.

— Шльома, — сказав я зворушено, — поглянь, ось лежить…

Але він стояв затоплений у медитації з пантофликом Аделі у руці і приглядався до нього з глибокою повагою.

— Бог того не повідав, — сказав він, — а проте, як глибоко це мене переконує, припирає до стіни, відбирає останнього аргумента. Ці лінії невідпорні, потрясно влучні, остаточні і вдаряють, як блискавка, у саму суть речі. Чим заслонишся, що їм протиставиш, коли тебе самого вже підкуплено, забальотовано і зраджено найвірнішими союзниками? Шість днів створення було божих і ясних. Але сьомого дня почутив Він, що щось чуже снується під руками, і, вжахнений, відсахнув руки від світу, хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Йосифе, стережися сьомого дня…

І, з пострахом підносячи стрункий пантофлик Аделі, говорив, мов би уречений полискливою, іронічною вимовністю цієї пустої луски з лаку: — Чи усвідомлюєш ти потворний цинізм цього символа на нозі жінки, провокацію її розв'язного ступання на цих вимисливих обцасах? Як же міг би я тебе полишити під владою цього символа? Боронь Боже, щоб я мав таке вчинити…

Говорячи це, він вправними рухами всував Аделині пантофлики, сукню, коралі за пазуху.

— Що ти робиш, Шльома? — сказав я остовпіло.

Але він швидко віддалявся до дверей, ледь накульгуючи у своїх куценьких картатих споднях. У дверях він ще раз обернув сіре, зовсім невиразне обличчя і підняв руку до уст рухом заспокоювання. Вже був за дверима.