Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Весна

Ось історія однієї весни — весни, яка була справжніша, більш осяваюча і яскравіша від інших весен, весни, яка просто всерйоз сприйняла свій дослівний текст, сей надхненний маніфест, писаний найяснішою, святковою червінню, червінню поштового лаку і календаря, червінню кольорового олівчика і червінню ентузіязму, амарантом щасливих телеграм звідтіля…

Кожна весна так починається, з тих грандіозних і приголомшливих гороскопів, не на міру одної пори року, в кожній — щоб то раз ісказати — все це є: нескінченні походи і маніфестації, революції і барикади, через кожну в певний момент проходить той гарячий вихор самозабуття, та безмежність суму і сп'яніння, яка даремно шукає адеквату в дійсності.

Але потім ті перебільшення й ті кульмінації, ті перевершення і ті екстази вступають у цвітіння, входять цілі в буяння холодного листя, у збурені ніччю весняні сади, і поглинає їх шум. Так спроневіряються весни в собі, — одна за одною, — занурені в задиханий шелест квітнучих парків, у їх надимання й припливи, — забувають про свої присяги, гублять листок за листком із свого заповіту.

Одна та весна мала відвагу витривати, залишитися вірною, дотримати всього. Після стількох невдалих спроб, злетів, інкантат вона хотіла врешті по-справжньому уконституюватися, вибухнути на світ весною генеральною і вже остаточною.

Той вихор подій, той гураґан випадків: вдалий державний переворот, ті патетичні дні, піднесені і тріюмфальні! Я хотів би, щоб хід цієї історії підхопив їхній пориваючий і надхненний такт, перейняв геройський тон тієї епопеї, зрівнявся в марші з ритмом тієї весняної Марсельєзи!

Який же неохопний гороскоп весни! Хто може взяти їй за зле, що читати його вона вчиться воднораз на сто способів — комбінувати наосліп, слебезувати в усіх напрямках, щаслива, коли їй вдасться щось відшифрувати серед оманного гадання на птахах. Вона читає той текст уперед і навспак, то гублячи сенс, то знову його вловлюючи, у всіх версіях, у тисячних альтернативах, трелях і цвіркотах. Бо текст весни увесь значений загадками, недомовками, еліпсами, викрапкуваний без літер у порожній блакиті, і у вільні прогалини між силабами птахи вставляють примхливо свої здогади й свої відгадки. Тим-то й ця історія, на зразок того тексту, буде тягнутися багатьма розгалуженими шляхами і вся буде змережена весняними тире, зідханнями і трикрапками.

В ті передвесняні ночі, дикі й розпросторені, накриті величезними небами, ще сирими і незапашними, простеленими серед повітряних вертепів і розлогів у зоряні бездоріжжя, — батько брав мене з собою на вечерю до маленького садового ресторану, замкнутого між тильними мурами останніх будинків Ринку.

Ми йшли в мокрому світлі ліхтарень, що бряжчали у подмухах вітру, навпрошки через велику склепінчасту ринкову площу, самотні, привалені громадищем повітряних лябіринтів, загублені і дезорієнтовані в порожніх просторах атмосфери. Батько піднімав до неба обличчя, облите никлою посвітою, і з гіркою турботою дивився в ту зоряну рінь, розсіяну по мілинах широко розгалужених і розлитих вирів, їх нерегулярні й незчисленні згущення не порядкувалися ще в жодні сузір'я, жодні фігури не опановували тих розлогих і безживних розливищ. Сум зоряних пустель тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч зісподу в'язками променів, байдуже в'яжучи їх од вузла до вузла. Під тими ліхтарнями перехожі затримувалися по двоє — по троє в крузі світла, яке створювало довкола них минущу ілюзію кімнати у світлі настільної лямпи — у байдужій і непритульній ночі, що розпадалась угору на нерегулярні простори, на дикі повітряні краєвиди, вистріпані ударами вітру, жалюгідні і бездомні. Розмови не клеїлися, з очима у глибокій тіні капелюхів усміхалися, замислено слухаючи далекого шуму зірок, котрим росли, як на дріжджах, простори тієї ночі.

В ресторанному садку стежинки були посипані жорствою. Дві ліхтарні на стовпах замислено сичали. Панове в чорних тужурках сиділи, по двоє — по троє, згорблені над біло накритими столиками, бездумно задивлені у сяючі тарелі. Сидячи так, вони обраховували в душі ходи й пересування на великій чорній шахівниці неба, бачили в душі серед зірок перескоки коней і страчені фігури, і сузір'я, що притьмом вступали на їх місце.

Музиканти на естраді мачали вуса в кухлях гіркого пива, тупо мовчали, задивлені у глиб себе, їх інструменти, скрипки й віольончелі благородних контурів, лежали покинуті на боці під безголосим шумом зоряної зливи. Часами вони брали їх до рук і приміряли на пробу, тенькливо строїли на тон своїх грудей, який пробували кахикаючи. Потім знову їх відкладали, немов би ще недозрілих і не на міру тієї ночі, яка байдужно пливла далі. Тоді в тиші й відпливі думок, поки виделки і ножі тихо побрязкували над біло накритими столами, раптом уставала сама скрипка, передчасно доросла й повнолітня, щойно ще така теньклива і непевна, стояла тепер вимовна, струнка і тонка станом і складала звіт із свого повноваження, підіймала відрочену на хвилину людську справу і далі грала той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком рисувалися виткі мелізми і профілі інструментів, фрагментарні ключі, незакінчені ліри і лебеді, імітативний, бездумний зоряний коментар на оберезі музики.

Пан фотограф, який уже з певного часу кидав у наш бік з-над сусіднього стола порозумілі погляди, пересів урешті до нас, переносячи свій кухоль пива зо столу на стіл. Він багатозначно усміхався, боровся з власними думками, пштрикав пальцями, знову й знову гублячи невловну пуанту ситуації. Ми від початку відчували її парадоксальність. Те імпровізоване ресторанне таборовище під авспіціями далеких зірок банкрутувало без рятунку, злиденно загиналося, не можучи справитись із зрослими без міри претенсіями ночі. Що ж могли ми протиставити тим бездонним пустелям? Ніч перекреслювала ту людську імпрезу, яку даремно пробувала боронити скрипка, ніч займала ту прогалину, затягала свої зоряні ковдри на відвойовані позиції.

Ми бачили, як розпрягалось таборовище столів, побойовище покиданих серветок і обрусів, як ніч переступала їх у тріюмфі, світлиста й незчисленна. Підвелися й ми, в той час як думка наша, випереджаючи тіла, давно вже бігла за гомінким туркотом її возів, за далеким, широко розсипаним зоряним туркотом тих великих і ясних шляхів.

Так ішли ми під ракетами її зірок, антиципуючи в душі приплющеними очима щораз вищі й вищі її осяяння. Ах, той цинізм тріюмфуючої ночі! Захопивши у володіння ціле небо, вона грала тепер на його просторах у доміно, мляво і без рахуби, байдужно загрібаючи мільйонні виграші. Потім, знуджена, креслила на побойовищі перевернутих табличок прозористі кривулі, усміхнені обличчя, все один і той же усміх у тисячних повтореннях, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок, розсипався в зоряну байдужість.

По дорозі ми зайшли до цукерні на тістечка. Ледь-но ми ввійшли через дзвінкі скляні двері до того білого, солодкавого нутрища, повного лиснючих ласощів, — ніч відразу станула всіма зірками, сторожка раптом і уважна, цікава, чи ми від неї не вислизнемо. Терпеливо чекала на нас весь час, вартуючи під дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, в той час як ми з глибоким намислом вибирали тістечка. Отоді я вперше угледів Б'янку. Вона стояла профілем при ляді, з гувернанткою, в білій сукенці, струнка й каліграфічна, мов би вийшла з Зодіяку. Не оберталася, стоячи у зразковому контрапості молодих дівчат, і їла тістечко з кремом. Я не бачив її виразно, ще цілий поперекреслюваний зигзагами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші гороскопи, ще дуже заплутані. Зустрілися і байдуже розв'язалися. Ми ще не зрозуміли нашої долі в тому ранньому зоряному аспекті і байдуже вийшли, дзеленькнувши скляними дверима.

Верталися ми потім кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки ставали дедалі нижчі й рідші, врешті розступилися перед нами останні, і ми вступили в інший клімат. Раптом ми ввійшли у лагідну весну, у теплу ніч, що сріблилася по болоті молодим, щойно зійшлим, фіялковим місяцем. Та передвесняна ніч просувалася в поспішному темпі, гарячково упереджала свої пізні фази. Повітря, щойно ще заправлене звичною терпкістю тієї пори, стало раптом солодке і млосне, повне запаху дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що люнатично зацвітали в білому магічному світлі. І аж диво, що під тим щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб'ячою ґаляретою на срібних болотах, не виплодилася ікрою, не розбазікалася тисячею язикатих хвесьок на тих надрічкових рінищах, що всіма порами протікали лиснючою сіткою солодкої води. І треба було договорити, дорозумітися того скрекоту в тій ночі гомінкій і джерельній, і повній підшкірних дрожів, щоб вона — на хвилинку притримана — рушила далі, і місяць кульмінував, щораз біліший і біліший, так, мов би переливав свою білість із чари до чари, щораз вищий і щораз промінніший, щораз більш магічний і трансцендентальний.

Так ішли ми під прибуваючою ґравітацією місяця. Батько і пан фотограф узяли мене поміж себе, бо я падав з ніг від великої сонности. Наші кроки хрустіли в мокрому піску. Я давно вже спав ідучи і вже мав під повіками цілу фосфоресценцію неба, повну світлистих знаків, сигналів і зоряних феноменів, коли ми врешті станули в чистому полі. Батько уклав мене на плащі, розпростертому на землі. З заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць і одинадцять зірок уставилися в параді на небі, дефілюючи передо мною. — Браво, Йосифе! — закричав батько і схвально плеснув у долоні. То був очевидний плягіят, вчинений щодо іншого Йосифа, застосований до абсолютно інших обставин. Ніхто не робив мені з цього приводу закиду. Мій батько Яків кивав головою і цмокав язиком, а пан фотограф розставив свою триногу на піску, розсунув міх апарату, як гармонію, і ввесь занурився у зборки чорного сукна: він фотографував те особливе явище, той лискучий гороскоп на небі, в той час як я, з головою, що пливла у блиску, лежав, осяяний, на плащі і безвладно підтримував той сон до експозиції.