Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Було наприкінці зими. Дні стояли в калюжах і в жарах і мали піднебіння повне вогню і перцю. Лиснючі ножі краяли медову м'язгу дня на срібні скиби, на призми, повні в перекрої кольорів і пряних пікантерій. Але циферблят полудня громадив на мізерному кружалі увесь блиск тих днів і вказував усі години палаючі і повні вогню.

О тій годині, не можучи помістити жару, день злущувався аркушами срібної бляхи, хрусткою фольгою, і верства за верствою відслоняв своє осердя з литого блиску. І, мов би того було ще не досить, диміли комини, валували сяйною парою, і кожна хвилина вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, яку вхлинало небо несите, весь час відкрите для нових вибухів. Його ясні паланки жбухкали білими плюмажами, далекі форталіції розгорталися у тихі віяла склубочених вибухів — під сяйною канонадою невидимої артилерії.

Вікно кімнати, повне по вінця неба, наринало тими злетами без кінця і переливалося фіранками, які, всі в полуменях, димлячи у вогні, спливали золотими тінями і тремтінням шарів повітря. На килимі лежав скісний, палаючий чотирикутник, хвилюючий блиском, і не міг відірватися від підлоги. Сей вогненний стовп збурював мене до глибини. Я стояв уречений, на розкарачених ногах, і оббрехував його зміненим голосом, чужими, твердими прокльонами.

На порозі, в сінях, вони стояли спантеличені, перестрашені, заламуючи руки: кревні, сусіди, вичепурені тітки. Підходили навшпиньках і відходили, повні цікавости, заглядали у двері. А я кричав.

— Бачите, — кричав я до матері, до брата, — я завжди говорив вам, що все — затамоване, замуроване нудьгою, невизволене! А тепер дивіться, що за вилив, що за розквіт усього, що за блаженство!..

І плакав від щастя й безсилля.

— Прокиньтеся, — волав я, — поспішіть мені на допомогу! Чи можу я сам-один здужати цей залив, чи можу огорнути цей потоп? Як маю я, сам-один, відповісти на мільйон осяваючих питань, якими Бог мене заливає?

А коли вони мовчали, я волав у гніві: — Спішіть, набирайте повні відра сеї щедроти, громадьте запаси!

Але ніхто не міг мене виручити, вони стояли безпорадні і оглядалися позад себе, ховалися за плечі сусідів.

Тоді я зрозумів, що маю чинити, і почав, повен запалу, витягати з шаф старі фоліянти, списані й розтріпані торгові книги батька, і кидав їх на підлогу під той вогненний стовп, який лежав на повітрі і палав. Не мож' було настачити мені паперу. Брат і мати прибігали чимраз то з новими оберемками старих газет і журналів і кидали їх стосами на землю. А я сидів серед тих паперів, осліплений блиском, з очима, повними експльозій, ракет і кольорів, і рисував. Рисував у поспіху, у паніці, навпоперек, навскіс, почерез задруковані й записані сторінки. Мої кольорові олівчики літали у надхненні через колонки нечитальних текстів, бігли в геніяльних кривулях, в карколомних зигзагах, раптово звузлюючись в анаграми візій, в ребуси світлистих одкровень, і знов розв'язуючись у порожні й сліпі блискавки, що шукали тропи надхнення.

О, ті світлисті рисунки, що виростали як під чужою рукою, о, ті прозорі кольори і тіні! Як же часто ще й сьогодні знаходжу я їх у снах, по стількох роках, на дні старих шухляд, лиснючі і свіжі, як ранок, — ще вологі першою росою дня: фігури, краєвиди, обличчя!

О, ті блакиті, що морозили віддих задхненням страху, о, ті зелені, зеленіші від здивування, о, ті прелюдії і цвікоти кольорів допіру прочутих, кольорів, що допіру пробували себе назвати!

Чому розтринькав я їх тоді у безтурботності надміру з тою незбагненною легковажністю? Я дозволяв сусідам перекидати й плюндрувати ті стоси рисунків. Забирали цілі їх папки. До яких тільки домів не замандрували, по яких смітниках не вешталися вони тоді! Аделя витапетувала ними кухню, що стала ясна й кольорова, так, мов би вночі випав сніг за вікном.

То було рисування, повне жорстокости, засідок і напастей. Коли я отак сидів, напнутий, як лук, нерухомий і чатуючий, а в сонці довкола мене пломеніли яскраво папери, — досить було, щоб рисунок, прицвяхований моїм олівчиком, вчинив найслабший рух до втечі. Тоді рука моя, вся в дригавках нових відрухів та імпульсів, кидалася на нього з люттю, як кіт, і, вже чужа, здичавіла, драпіжна, блискавичними укусами загризала гаспида, який хотів від неї вислизнути з-під олівчика. І відпружувалася від паперу лише тоді, коли вже мертві й нерухомі останки розкладали, як у зільнику, свою кольорову й фантастичну анатомію на зошиті.

То було безжальне полювання, боротьба на життя і на смерть. Хто міг у ній відрізнити атакуючого від атакованого — в тому клубку, що парскав люттю, в тому сплутанні, повному писку й жаху! Бувало, що рука моя двічі і тричі кидалася до скоку, щоб десь на четвертому або п'ятому аркуші досягнути жертву. Нераз вона кричала з болю й жаху у кліщах і щипцях тих дивотворів, що звивалися під моїм скальпелем.

З години на годину щораз тлумніше напливали візії, юрмилися, творили затори, аж одного дня всі дороги і стежки зароїлися і сплинули походами, і вся країна розгалузилася мандрівками, розбіглася неперервними дефілядами — нескінченними прощами тварин і бестій.

Як за днів Ноя, пливли ті кольорові походи, ті ріки шерсти і грив, ті гойдливі хребти і хвости, ті лоби, потакуючі без кінця у такт ступання.

Моя кімната була границею і рогачкою. Тут вони затримувалися, товпилися, благальне бекаючи. Крутилися, топталися на місці тривожно і дико — горбаті і рогаті єства, зашиті у всі костюми й зброї зоології, і, перестрашені самі собою, сполошені власною маскарадою, дивилися тривожними і здивованими очима через отвори своїх волохатих шкір і жалібно мичали, мов би закляповані під своїми масками.

Чи чекали, щоб я їх назвав, розв'язав їх загадку, якої не розуміли? Чи питали мене про своє ім'я, щоб увійти в нього і виповнити його своєю істотою? Приходили дивовижні машкари, твори-питання, твори-пропозиції, і я мусів кричати й відганяти їх руками.

І вони відступали задки, похиляючи голову і дивлячись з-під лоба, і губилися самі у собі, верталися, розв'язуючись у безіменний хаос, у лахмітню форм. Скільки хребтів, поземних і горбатих, перейшло тоді під моєю рукою, скільки лобів пересунулося під нею з оксамитною пестливістю!