Розділ «Частина перша»

— …і онук вашого онука буде пілотом велетенського корабля, який курсуватиме між Землею та Місяцем, як омнібус, і на Місяці в нього буде маленький будиночок, і за цей будиночок він не встигатиме вчасно сплачувати кредит, і доведеться брати пожильців, а серед них буде вродлива жінка, до якої в нього спалахне дуже сильне місячне кохання, а це не зовсім те саме, що земне кохання, бо є різниця в силі тяжіння…

Ми спостерігали за цим усім, стоячи на краю юрби.

— Він серйозно? — спитав я в Емми.

— Можливо, — відповіла вона. — А може, просто розважається.

— А чому він нам не може отак віщувати майбутнє?

Емма знизала плечима.

— Горацієві здібності часом доводять до сказу своєю непрактичністю. Незнайомим людям він може цілі бобіни віщувань намотувати, а для нас нічого не бачить. Таке враження, що чим краще він до когось ставиться, тим менше бачить. Емоції затьмарюють йому бачення.

— Як і нам усім, — пролунав голос у нас за спинами. Ми розвернулися й побачили Єноха. — І сподіваюся, що ти, люба Еммо, не надто відволікаєш американця. Важко пильнувати порожняків, коли в тебе у вусі жіночий язичок.

— Фу, не кажи гидоти! — обурилася Емма.

— Забити на Чуття я не можу, навіть якби хотів. — Хоча паскудного відчуття, що Єнох ревнує, я б таки волів не помічати.

— То розкажіть про вашу таємну здибанку, — попросив Єнох. — Цигани захистили нас, бо існує якийсь старий запорошений союз, про який ніхто з нас не чув?

— У ватажка і його дружини син дивний, — відповіла Емма. — Вони сподівалися, що ми йому допоможемо.

— Це божевілля, — сказав Єнох. — Вони мало не дозволили солдатам розібрати себе на філе заради одного-єдиного хлопця? От вам і емоції, які затуманюють зір! А я думав, вони хочуть забрати нас у рабство, щоб користуватися нашими здібностями чи щонайменше продати нас на аукціоні. Але я завжди переоцінюю людей.

— Ой, іди знайди собі дохлу тварину й пограйся з нею, — не витримала Емма.

— Дев’яносто дев’ять відсотків людства я не зможу зрозуміти ніколи. — І Єнох пішов, хитаючи головою.

— Іноді мені здається, що цей хлопець наполовину робот, — сказала Емма. — Зовні плоть, всередині метал.

Я розсміявся, але потайки подумав: чи має рацію Єнох? Чи було божевіллям те, що Бехір ризикував усім задля сина? Бо якщо Бехір був божевільним, то я, безперечно, теж. Яку велику жертву я приніс заради однієї-єдиної дівчини? Незважаючи на всю свою допитливість, незважаючи на діда й на те, що ми в боргу перед пані Сапсан, насправді я був з ними лише з однієї причини: того дня, як я познайомився з Еммою, я твердо зрозумів, що хочу бути часткою будь-якого світу, до якого належала вона. Чи робило це мене божевільним? Чи просто моє серце було надто легко здобути?

«Може, й мені не завадило б трохи обрости бронею», — подумав я. Якби я тримав серце в залізі, то де був би тієї миті?

А легко — я був би вдома, накачувався б ліками монотонності. Топив би свої жалі у відеоіграх. Відпрацьовував зміни в аптеці. День у день помирав би в душі від гіркого жалю.

Ти боягуз. Слабке жалюгідне хлопчисько. Проґавив свій шанс.