Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

Олексій ішов назад по багнюці через Піски. Стрілянина й обстріли припинилися, наче обидві сторони за взаємною домовленістю почали обідати. Будинки на окраїні села, де проходила лінія фронту, стояли повністю зруйновані. Навіть дерева були наче спиляні осколками. Далі, в глиб села, руйнувань було менше. Подекуди в стінах і дахах зяяли величезні діри від снарядів і мін. На вулиці й навколо будинків було повно сміття, наче мешканці весь рік вивалювали його з осель, перш ніж остаточно виїхати. Цілого скла не було в жодному вікні. Зрідка вікна були затягнуті целофаном або тканиною. Це означало, що там міг залишатися ще хтось із цивільних.

Біля одного з таких будинків він і почув голоси й дитячий плач. Хвіртка була зірвана й валялася на землі. Він увійшов у двір і побачив скорботну картину: хлопчик років десяти лежав долілиць, ридав на повен голос і обіймав мертвого собаку, видно, щойно вбитого осколком. Поряд стояли чоловік і жінка, обидва років сорока. За ними — стара «Волга» з вибитим склом і вся в дірках від осколків, мов решето. Метрів за п’ять від них, у саду, ще димилася в землі велика воронка.

— Вот скажите этим освободителям из Киева, какого хрена они сюда пришли! — одразу почав, побачивши камеру, чоловік. — Мы тут жили нормально, никто никого не обижал. Они заняли здесь дома, как позиции. Напьются пьяные, выйдут на улицу ночью, хирак из гранатомета, а те в ответку по ним. Но мы-то здесь живем! Это ж, б…дь, не Курская дуга. Хотят воевать, пусть вон в поле воюют. Зачем здесь?[176]

Дружина підняла сина, обняла його і разом з ним почала ридати вголос.

— Мы, дураки, остались, думали дом сберечь, барахло сберечь от разграбления, — вів далі чоловік. — Вот дождались. Спасибо вам, ребята! Освободили нас! Спасибо, товариш Президент! Только вот кто за это все заплатит? Кто вернет нам машину, собаку, дом отремонтирует?[177]

* * *

Дикун наказав Олександру їхати з ними на інший край села, «шукати коректувальника вогню».

— Надійшов сигнал, — сказав Дикун. Перегар за ніч не випарувався, а лише став густіший. — А ось і вони, голубчики. Стій, стій!

Олександр різко загальмував, і Дикун з іншими вибігли з автобуса й кинулися за двома сільського вигляду мужиками (на війні якось усі цивільні набувають сільського вигляду), які зникли у провулку.

Олександр заглушив мотор. Ударив себе долонею по лобі. Вилаявся міцно. Він знову забув подзвонити дружині! Дістав телефон. Блимає остання паличка, і зони нема.

* * *

Надія не спала всю ніч. Під ранок вона почала телефонувати в міліцію, обдзвонювати лікарні й морги. Олександра або схожого на нього чоловіка ніде не було. Це зовсім не заспокоїло її, а навпаки. Вона випила таблетку, увімкнула телевізор, послухала місцеві новини, вимкнула. Руки трусилися. Обличчям котилися сльози. Вона вся зразу якось стислася й постарішала. Вона знала, що вінповіз кудись якихось військових, але не знала, кого й куди. Була субота. Телефон диспетчера в його конторі не відповідав.

* * *

— Стоять, б…дь! — Олександр почув голос спецназівця, що долітав із початку провулку. — На землю, б…дь! Лицем вниз, б…дь! Руки за спину! Лежать, б…дь! Кому сказано!

Далі він чув крики, які не міг розібрати, і стогони, які не треба було розбирати.

Через кілька хвилин обох чоловіків підвели до автобуса. У одного з носа сочилася кров. У другого розпливався синець на всю щоку під лівим оком.

Того, що з розбитим носом, з вигляду старшого, завели в автобус. Олександр сидів, не рухаючись і не обертаючись. Дивився в дзеркало заднього виду.

— Так, документи в тебе місцеві, я дивлюся, і з собою, а телефон де? — спитав Дикун. У голосі його затриманий, хоч би як старався, не зміг би вловити для себе жодної надії.

— Удома залишив, — відповів хлопець років двадцяти п’яти, сплюнувши кров у калюжу крові на підлозі. — Тут же все одно вже зони нема.

— Я, б…дь, тобі щас зроблю зону! — загорлав Дикун страшним-престрашним голосом. — На підлогу, лицем вниз, б…дь. Мабуть, скинув, гад. Якщо щас його знайдемо, я тобі точно, б…дь, яйця відстрелю, сука йо…на! Карась і Шкет, б…дь! Подивіться там у траві по ходу їхнього руху. Точно, мобільні скинули, підараси! — крикнув Дикун у розбите вікно автобуса.