Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

* * *

У редакції були проти його поїздки. Хотіли дати йому ще місяць оплачуваного відпочинку, але він наполіг. Сказав, що українська війна — головна новина десятиліття, якщо не століття, і вони погодилися.

До того ж за цей час сталися драматичні події, у яких «через трагічну випадковість» загинув його гарний московський друг і колега.

Семен Саприкін, спеціальний кореспондент The Los Angeles Herald у Москві, поїхав в Україну ще в червні, щоби замінити і Кетлін і Олексія. Семен, якого друзі називали ЕсЕс, давно працював у московському бюро газети, почавши як перекладач. Потім став репортером, а згодом і фотографом. І дуже непоганим. Це визнавали всі знайомі професійні фотографи.

Він, як і Олексій, наїздився по війнах. Тільки редакції він коштував значно дешевше. На нього не оформлювали військову страховку. Просто питали, чи хоче він поїхати, чи ні. І він завжди погоджувався, і, по суті, був і залишався до кінця гарматним м’ясом для газети. Йому й платили удвічі менше, ніж американцям.

Він так і не став у газеті по-справжньому білою людиною. Тому з ним відбувалися дивовижні речі, які б ніколи не сталися з американцем на його місці. Наприклад, він просидів усю війну 2003 року під американськими ракетами й бомбами в Багдаді, особисто пробивши саддамівську акредитацію для себе й другого кореспондента газети, американця Джона Банишевського, який згодом по-своєму відплатив йому за послугу.

Коли Джон приїхав у Багдад, Семен був уже там. Вони почали писати статті разом із подвійним авторством. При цьому Семен їздив під бомбами містом і країною, а Джон майже постійно сидів у готелі й писав, переважно використовуючи репортажі Семена. Зрештою, того дня, коли американські морпіхи увійшли в Багдад, у квітні 2003 року, Семен цілий день провів на вулиці, узяв масу інтерв’ю, зокрема й у морпіхів. І віддав увесь матеріал, як було заведено, своєму старшому колезі. Той практично весь день не виходив із готелю.

Наступного дня на першій сторінці газети була стаття від першої особи (!), підписана Джоном («Я прийшов, я побачив, я поговорив, мені сказали тощо»).

Джон потім виправдовувався, нібито був «емоційно» так вражений, що переплутав записи Семена зі своїми. Семен завжди був тихим і згідливим. Але тут його терпець урвався. Він поскаржився редактору іноземних новин. Та попросила Семена «не виносити сміття з хати», а газета через пару номерів помістила маленьку поправку в підвалі двадцятої сторінки.

Після цього скандалу Семена відправили додому в Москву, а Джон повернувся в Америку героєм і пішов на підвищення.

У 2004 році інша американська кореспондентка — Кора Брайтлі, з тієї ж газети, поїхала в маленьке містечко в Каракумикії, детерористи захопили дитячий садок і тримали в заручниках кілька десятків дітей, вихователів і деяких батьків. Семен знову був під рукою, але йому вдалося взяти історичне інтерв’ю в матері, яка разом із двома дітьми опинилася в заручниках. Історія буквально повторила сюжет блокбастера Вільяма Стайрона «Вибір Софі». Коли під час перемовин терористи вирішили відпустити заручниць із маленькими дітьми, одній матері запропонували вибір: узяти з собою на свободу або маленького сина, або школярку-доньку. Вона вибрала сина. Треба сказати, що донька зрештою вижила під час штурму, коли десятки дітей загинули. Але не дай, Боже, нікому мати такий вибір…

Семен узяв у неї вражаюче інтерв’ю й надіслав його Корі. Кора була розлючена, вона намагалася знайти цю жінку й знову поговорити з нею сама, але та відмовилася. З людьми треба вміти розмовляти. Семен умів.

Урешті наступного дня, коли сенсаційна стаття з’явилася на першій шпальті й основна частина базувалася на інтерв’ю Семена, у заголовку було тільки ім’я Кори. Участь Семена в статті була позначена дрібним шрифтом наприкінці статті на четвертій сторінці: «Спеціальний кореспондент Семен Саприкін брав участь у зборі матеріалу для статті». Ще й яку!

За всіма американськими законами професії Кора була зобов’язана поділитися авторством цієї сенсаційної статті з Семеном, та не зробила цього. Нехай тішиться, що йому взагалі дозволяють працювати в їхній газеті, а про етичні норми щодо нього можна забути. Адже він не здійме скандалу, бо він, по суті, для неї й для газети як був, так і лишився non-person. Він і не здійняв. Проковтнув і змовчав.

Наступного року за маленьку серію статей, у якій головним був матеріал про нещасну мати, поставлену перед вибором, Кора отримала Пулітцерівську премію. Могла б і грішми поділитися, таки ж 10 тисяч доларів, але навіть «дякую» Семену не сказала. А Семен утерся й далі гарував на них за маленьку за американськими мірками зарплату, робив усю чорнову роботу, без вихідних і без контракту (його могли звільнити будь-якої миті, що потім, по суті, й зробили), тягався для них із війни на війну.

Коли Олексій поїхав до Америки лікувати, а потім ховати свою дружину, а Кетлін Дж. Вотерс вирушила в чергову відпустку на Багами, війна в Україні, хоч як дивно, тривала.

Щоби не відстати від інших, а заразом і зекономити гроші, The Los Angeles Herald спитала, чи не хоче Семен поїхати на війну. Він сказав, що хоче, і поїхав саме вчасно. Був збитий пасажирський «Боїнг», потім російські війська вторглися в Україну й узяли в кільце тисячі українських солдат під Іловайськом. Сотні з них загинули в оточенні та при трагічному виході з нього.

Семен в обох випадках проявив себе неймовірно. На місці падіння «Боїнга» він був уже наступного ранку. А з Іловайського котла він взагалі виходив разом із розбитими українськими частинами й описав у деталях їхню трагедію та героїзм. Але найголовніше: у своїх статтях він переконливо довів, що під Іловайськом воювали російські десантники, а ніякі не «ополченці». Настільки переконливо, що в Росії почали погрожувати його життю й життю його сім’ї. Уночі в одне вікно його квартири на другому поверсі кинули вихлопну трубу, а в друге димову шашку.

Керівники газети зобов’язані було негайно вивезти принаймні його сім’ю з Росії, але для них його родина не існувала, а самого Семена вони й далі тримали в Україні, поки не підоспіла «допомога», звідки не чекали. Під час відпустки Кетлін читала кожну статтю Семена й кусала лікті, а потім використала улюблений американський прийом — відшукала в їхньому розумінні «компромат» і настукала на Семена начальству. Він, бачте, порушив їхній внутрішній етичний кодекс. Був надто відвертий у соцмережах, явно зайняв «проукраїнську» позицію.

Семен був активним і популярним блогером у Фуйсбуці. В одному відвертому пості, що отримав тисячі лайків, він, зокрема, мав необережність написати таке: