Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

Ранок, виправ усе, форма сохне, я в шортах… До висотки під’їжджають пара мікроавтобусів метрів сімсот — вісімсот від нас. Якісь люди… Подумав, за нами, або їжу хтось привіз! Усі хлопці з іншого боку в окопах. Я взяв на всякий випадок «лимонку», до кишені поклав і пішов глянути, хто там… Іду… Підходжу ближче, не можу роздивитися, хто в чому, наші чи свої?.. Кричу: «Мужики! Я свій, свій!!!». Бачу на одному рясу… Священик! Значить, свої!.. Звідки у сепарів священик? Вони, не зважаючи на мене (у шортах і брудного), сперечаються між собою й махають руками… Підходжу ближче, священик повертається до мене лицем… А в нього АКМ колорадською стрічкою перемотаний! Дивлюся — в інших теж… У голові думка: попався, кінець мені… Вони питають: «Чего тебе?». А я гранатку тихенько так намацав у кишені, дістав обережно й у долоні за спину… вусики… кільце… Сміюся, не знаю, що сказати. І вони сміються чомусь. Я гранату їм під ноги — і ходу до своїх… Вибух! Падаю й повзу щосили до своїх, а наді мною кулі — вжик, вжик! Але тут наші з окопів їх побачили й кулеметом поклали всіх. А я от приповз без жодної подряпини, хіба що лікті позбивав!

* * *

— Ви водій автобуса? — спитав Олександра високий військовий, років сорока, у новій, чудово підігнаній формі й затягнутій касці, коли Рижий і водій закінчили стріляти й уже були вирушили до будинку в пошуках «жрачки». — Прекрасно. Я — майор Михайленко, тутешній комбат, позивний «Макс». Нам терміново треба евакуювати в Первомайськ шістьох поранених і двох двохсотих. Ви ж усе одно маєте додому їхати.

— А що ж у вас військової «швидкої допомоги» нема? — спитав Олександр.

— Уявіть собі, нема. Якби тільки цього не було, а тут за що не візьмися…

— А як же ви поранених евакуюєте?

— Отак і евакуюємо, принагідно. На чому пощастить… Сьогодні ось — із вами.

Перебіжками майор і водій дісталися автобуса. Чотири вікна були розбиті, один бік продірявлений осколками. Олександр відчинив дверцята. Четверо бійців внесли поранених і вбитих, самі зайняли місця біля розбитих вікон із автоматами напереваги. Майор сів поруч із ним у кабіну.

Їхати вдень було ще небезпечніше, ніж уночі. Майже півкілометра нічийною землею. Як виїхали на відкрите місце, одразу почалася стрілянина. Незрозуміло чия, бо четверо солдат і двоє поранених, які могли стояти, сидіти й стріляти, зайняли місця біля розбитих вікон і відчинених дверей і без упину палили по невидимому ворогу.

Проїхали, точніше, пролетіли повз спалений танк. Стрілянина припинилися. Вже за хвилину вони з усього маху влетіли в мирне життя. По узбіччю назустріч одна одній ішли дві баби — одна з відрами й коромислом, інша з козою. Олександр був щасливий бачити їх, як нікого й ніколи досі в житті. Війна була в минулому. Війна була позаду.

Біля величезного знаку «Красноармійськ» їх чекали дві міські «швидкі допомоги». Поранених і вбитих швидко перевантажили в них. На підлозі в салоні розтікалася велика кривава пляма. «Видно, когось під час перестрілки ще разок полоснуло», — вирішив Олександр.

Майор почав тиснути йому руку, прощатися, перепрошувати за затримку. І тут у нього запрацювала рація.

— Слухаю тебе, Цунамі, — майор відійшов убік. — Добре. Плюс, плюс.

Він повернувся до Олександра. Вираз його обличчя з привітного й спокійного змінився на сумний і стурбований. З таким лицем просять у борг грошей у жебрака…

— Ви, звісно, можете послати нас на х…й, і правильно зробите, — тактовно почав майор. — Але там, на самій окраїні Пісок, там, де ми проїжджали, двох цивільних щойно підстрелили. Вони їхали майже слідом за нами на своїй «дев’ятці». Чоловік і дружина, немолоді. Обоє поранені. Вона — тяжко. Транспорту іншого зара нема. Що скажете?

— Х…лі тут говорити, — Олександр сів за кермо і почав розвертатися. — Слухаюсь, товаришу командир…

Майор залишився в Красноармійську, а з Олександром поїхали четверо солдат із автоматами для прикриття. Дивно, але танк проїхали без стрілянини. І лише потім уже кілька снарядів приземлилися десь за ними, але далеко. Одне слово, проскочили. На самому в’їзді в Піски назустріч їм летів БТР із синьо-жовтим прапором на башті і, не зупиняючись, промчав повз, злегка зачепивши бік автобуса.

На початку головної вулиці димилася покорчена червона «дев’ятка». Поряд стояли п’ятеро військових. Пригальмувавши біля «дев’ятки», Олександр відчинив вікно й спитав у солдат, де поранені. «їх забрали хвилину тому на бетеері «правосеків», — не повертаючись, кинув кремезний офіцер, без каски, зі скуйовдженим волоссям. Потім раптом різко обернувся до автобуса. Олександр із жахом упізнав у ньому Дикуна.

— Дядя! От ти-то мені якраз і потрібний! — радісно загорлав Дикун.

* * *