Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

Згадав про Надю, про те, що збирався ввечері повернутися, про риболовлю. Поспіхом дістав телефон. Зони покриття нема. Зарядка в автобусі. Як його зараз знайти й де? Як він узагалі по такій багнюці сюди дістався? «От що значить німецька якість, — подумав він і жахнувся, згадавши прострелені вікна. — Хто їх ремонтуватиме? За чий кошт? «На війні був? — спитають. — А хто тебе туди посилав, дорогенький?»

А й справді? Чому він поїхав? Чому погодився? Адже він не злякався, врешті-решт, захмелілого Дикуна. Клієнти різні йому траплялися. І страшніші за цього. То чому поїхав? Нема відповіді.

Олександр кидає недопалок на землю, обхоплює плечі руками, щоби зігрітися, сходить із ганку й іде до вітру в глиб саду. Відходить метрів на тридцять між добряче посічених осколками яблунь і груш. Світає.

— Стій, мужик! — несамовитий крик іззаду. — Не ворушись!

До нього біжить якийсь рудий солдат років тридцяти, без каски, без зброї, з перев’язаною кистю правої руки. Добіг, обдав водія перегаром, відсунув його рукою назад і показав йому дріт на рівні щиколотки, між двома яблуневими стовбурами.

— Розтяжка, дядя! — переводячи подих, говорить рудий. — Ще б один крок — і все. Аля-улю. Ми тут поставили парочку проти нежданчиків із флангу. Оно в тій лісосмузі сепари.

Рудий вказує рукою на чорну лінію дерев майже на горизонті. У світанкових сутінках здається, що далеко, а насправді — лише кілометр. На головній вулиці, яку вночі перебігали, раптом починається автоматна стрілянина. Вибухає поспіль кілька гранат.

— Бувай, дядя, — кричить рудий, — бережи себе тут.

Він біжить назад до будинку, навіть не спитавши, що взагалі тут робить беззбройний цивільний і хто він такий.

Із зусиллям відливши (спробуйте попісяти під обстрілом), він рушає назад до будинку, з вікон і дверей якого вистрибують озброєні хто чим солдати й біжать на вулицю, за рудим.

Олександр повертається в будинок, аби спитати когось, що далі, як йому бути, де його автобус. У будинку вже нікого нема. Усюди розкидані килимки, рюкзаки, чоботи, черевики, шкарпетки, відкриті й закриті консервні бляшанки, пляшки й бутилі, порожні та з водою, газові пальники, цинки з патронами різного калібру, коробки з гранатами, парочка автоматів і гранатометів. У кутку однієї з кімнат — каністра з бензином для генератора. Меблів майже нема, пішли на обігрів як дрова (усі кімнати сполучені масивною пічкою на дровах). У даху над однією з кімнат зяє велетенська діра. Добре, що вночі дощу не було. Над усім цим бедламом височіє чорний телевізор з кульовим отвором посеред екрану.

На вулиці триває справжній бій. Олександр свого часу відслужив строкову від дзвінка до дзвінка, спочатку рік у десантній учебці в Рязані, рядовим і сержантом. А потім ще рік в Афгані, у Паншері, був кулеметником на справжній війні проти самого паншерського лева — Ахмад-Шаха Масуда. Тобто відчуття знайомі, але не з приємних.

Стрілянина трохи вщухла. Чути лише одиночні. І то — не близько. Олександр обережно виходить надвір, аби подивитися, де його автобус. Рудий надягнув каску. Лежить в укритті прямо на вулиці. Перед ним димиться кулемет.

«Та це ж рідний «дегтяр»![175] Оце вже не очікував, що зустріну, — дивується Олександр. У нього був такий в армії, але й тоді, у 80-х, він був уже застарілою моделлю, таки з 40-х років машинка. — Скорострільність так собі, сто п’ятдесят пострілів на хвилину. Якщо не дати вчасно охолонути, то дуло перегрівається після трьохсот пострілів», — приходять Олександрові з глибин пам’яті спогади про те, чого його старшина в караулі навчав. Ніхто тоді не пробував на стрільбищі триста пострілів зробити, та й не дали б. Так, пару черг. А у рудого, схоже, вже перегрівся. Навколо середини дула хмарка чи то диму, чи пари.

— Щас знову попруть, — кричить рудий водієві, — оно їхній танчик крутиться.

За спиною рудого стоїть український танк Т-64. Без руху. І, схоже, без команди.

— Движок накрився, — спокійно веде далі кулеметник. — Але се- пари не знають. Нехай думають, що в нас є танк. Узагалі-то, було два, але перший ще на тому тижні спалили, там, на краю села.

Рудий невизначено показує рукою кудись удалину, водить стволом зліва направо, не підводячись.

У повітрі характерний свист, кулі пролітають над головою Рудого. Стріляють метрів із трьохсот. Прямо з середини поля за селищем. Олександр присідає на коліно, глухне від звуку кулеметної стрілянини. Це Рудий починає «працювати».

— Ось вони, ось вони, падли сепарські, — кричить Рудий, не відриваючись від кулемета. Потом різко повертається до водія: — Дядя, поможи!