Розділ «Глава XV. Ксюша»

Вони мовчки лежали в ліжку й уважно вивчали стелю, наче десь там нагорі завитим курсивом от-от випливе відповідь на неозвучене питання кожного з них: як жити далі?

Коли стало ясно, що жодного штурму Солегорська не буде, бо «жидобандерівскі карателі, послані київською хунтою»: а) не готові воювати в місті і б) не готові воювати в принципі, — Олексій отримав від редакції дозвіл повернутися до Києва, щоби відпочити й «перезарядити свою обойму».

Ксюша його не дочекалася й повернулася в Даллас рейсом через Франкфурт, бо, мовляв, не може пропустити візит до лікаря, «нічого-серйозного-жіночі-справи». Вони дуже мило поговорили по телефону, запевнили одне одного у вічному коханні й у тому, що безмежно сумують одне за одним, що, загалом, і було чистою правдою.

Коли він зателефонував до Ніки з Харкова (саме тоді найкращий друг Орловський, що сам потрапив до диркінського розстрільного списку і втік із Солегірська, привіз Олексію його речі і, найголовніше, камери), та просто відповіла:

— Моя подруга поїхала до батьків на тиждень. Ти можеш зупинитися в мене, якщо хочеш.

Саме це «якщо хочеш» — перевірена й безвідмовна зброя жіночого шантажу — і переважило всі інші розмисли. Олексій зупинився в неї, хоч у готелі мав заброньований номер. Він зв’язався по телефону з ресепшн і попросив чергову ні з ким не з’єднувати його, сказати, що «в них на поверсі щось із лінією», і попросити того, хто телефонуватиме, набрати його мобільний український номер.

Тож у маленькій затишній квартирі на Тарасівці, у центрі Києва, на широкому зручному ліжку Олексій і Ніка суворо виконували настанови його редакції — «перезаряджали обойму».

Усе бурне, фізичне, біологічне, емоційне, з відкиданням черевичків, зриванням одягу, покривала, ковдри, простирадла, подушок, із криками, стогонами й навіть сльозами було вже позаду. Вони вже встигли віддихатися. Почуття трохи притупилися. І розум знову почав ставити одне й те ж кляте питання: що далі?

Час простих відповідей закінчився. Почався час простих питань. Він, зазвичай, завжди настає відразу після love-making, як темний ранок після світлої ночі. Можна, звісно, ось так, в обіймах одне одного, провести ще годину, ще ніч, іще день. Та все одно рано чи пізно доведеться відповідати на телефонні дзвінки, дзвонити самому, брехати, з’ясовувати, дивитися у ванній собі в очі й обов’язково читати собі вголос осоружну коротку мораль: «Який же ти козел!».

Найстрашніше та найнеприємніше — це з’ясувати все із самим собою, коли всі карти розкриті й крити нема чим. Олексій зазирнув собі в очі. Зрозумів раптом, що немає жодної заповіді, яку б він не порушив. Відвів погляд і повернувся до кімнати, де його, сивого, одруженого мужика, люблячого чоловіка, що розміняв шостий десяток, досвідченого журналіста з глибокими шрамами на тілі й у душі, чекала в ліжку дівчинка, віком молодша за його сина. Яку він хотів, за якою сумував, заради якої повернувся до Києва. У якій йому подобалося все і від якої він не міг відірватися. Там, у ванній, коли дивився в дзеркало, він, як злочинець на суді, виступив перед самим собою з черговим безмовним останнім словом: «Я люблю свою дружину, я не можу без неї жити. Я обожнюю Ніку. Я не можу жити без неї. А тепер кидайте в мене каміння…».

«Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что-нибудь в любви?..»[171] Олексій дуже любив цю пісню Булата Шалвовича й часто співав її Ксюші й друзям, але лише зараз зрозумів, у чому зізнавався поет і про що він співав…

Він поцілував Ніку в губи, потім ліг поряд на живіт і обхопив руками подушку. Вона піднялася, сіла на нього, охопивши його боки своїми колінами, і почала водити руками по його спині, вгору й униз.

— А що це в тебе за два круглі шрами, ось тут? Наче опіки.

— Я в дитинстві був хирлявим хлопчиком і потерпав від фурункулів. Мама купувала мені пивні дріжджі.

— Зрозуміло. А що таке пивні дріжджі?

— Це неможливо пояснити. Ніко, мила моя, якщо вже ти це робиш, чи не могла б ти випустити кігтики, як кицька, і почухати мені під правою лопаткою. Ага, ось так. Трохи вище, трішечки нижче.

— Слухай, їжачок, може, тобі в лазню сходити?

— Я щойно звідти.

Обидва засміялися зі старого анекдоту. Це був той період стосунків, коли ніщо не дратує, нічого не приїдається, коли можна все. Він повернувся до неї лицем, руками затримав її…