Розділ «Глава XII. Дракон»

18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт

— От, значить, ми в місто, у піцерію додзвонилися, замовили пару штук із доставкою… — після першої за день, щойно відбитої атаки розповідає позивний «Панас», на ім’я Сергій, десантник-контрактник, старший сержант тридцяти двох років, ветеран оборони Аеропорту. Воював іще в старому терміналі, коли три його поверхи ще стояли… На четвертому посту, найближчому до пробоїни, звідки лізуть «таргани», на підлозі біля нього навколо газового пальника сидять іще троє солдат і Олексій. Чекають чаю й кави, усі завзято гріють руки на ще гарячих після бою автоматах. Олексієві ж на камері не погріти. Добре, що напередодні ввечері від генератора зарядив батарейки. Сідають швидко. Холодно.

— Дівчина така: «Вам куди доставити?» — продовжує Панас. У широкій, завеликій для нього касці він видається молодшим за свої роки, зовсім хлопчиком. — Я кажу: «В Аеропорт, старий термінал!» Така пауза, значить. Потім каже: «М-м-м-м-м-м… Сумніваюся, що хтось погодиться поїхати…» Я у відповідь: ви не переживайте, ми «артою» прикриємо!!!

Усі, із самим Панасом включно, умирають від сміху. Перша порція окропу підоспіла. Одразу на пару чашок. Ніхто не чекатиме. Усі пускають по колу, один чай і одну каву… Усі, обпікаючись, відсьорбують і те й те. Але спочатку туди кладуть і цукор і згущенку. Солодко — не гірко!

— Мені один кава й один булочка, будь ласка, — далі жартує Панас.

Усі захлинаються від сміху. Ще кілька хвилин тому вони вели такий щільний бій, що здавалося, не вистачить БК. А тепер от сидять, сміються, ніби нічого й не було. Хлопчаки. Обличчя закіптюжені. Через шкіру парою виходить адреналін. Змішується в сірому повітрі з парою, що піднімається з кухлів, і димом від димових, які догоряють на злітці. Їм зараз палець покажи — помруть від сміху.

Сепари накидали димових, потім, як духи, з чорних хмар вилітали. Хтось верещав: «Аллаху акбар!». І падали, як підрізані. У своєму ж диму й виносили ноги, прихопивши поранених і вбитих.

Атаку відбито. Скільки і де їх буде сьогодні? Зараз «артою» накриють. А доки живі, доти сміються. Головна задача живого солдата — поїсти чогось смачного й попити чогось гарячого. «Гуляй, рванина, від рубля і вище»[99]. У цьому історичному контексті — від гривні, виходить. Та все одно Висоцький — форева. Той же Панас згадав торт, який легендарний волонтер Юрко Брондуков із позивним «Фелікс» привіз в Аеропорт 31 грудня.

Навколо хлопці нові. А Панас тут Новий рік зустрічав, респект. Згадує, який лютий мінометний обстріл був цілий день. Сказали, не буде «чайок». Раптом без попередження, уже в сутінках, гримотить «беха», незрозуміло чия, незрозуміло звідки. Не обіцяли. Ледь вогонь не відкрили. Добре, що вчасно помітили прапор на башті, весь пошматований. Юрко сам за водія. Бізнесмен, на фронті щодня майже. Волонтер, яких мало. Людина, яких іще менше. З ним усе завжди легко й просто. Варто Юркові з’явитися — і відразу свято, і наче нема війни.

Крім БК і води в нього із собою ціла машина «смакоти» (солдати — як діти, якийсь замизканий пиріжок зовуть «смакотою», вони, в принципі, і є діти, багато з них ніколи не подорослішають). І подарунки — кожному новий комплект термобілизни з начосом і налобні ліхтарики з живими батарейками. І найголовніше — торт! Величезний, із гіркою прим’ятого синьо-жовтого крему! З Новим роком, з новим щастям! Усім дісталось по шматочку. Справжній бенкет.

Потім Юрко повоював рука до руки з ними ніч і вранці, крізь війну, — до своїх.

— Чого приїжджав? Чи сказати щось хотів? — шуткує Панас.

Усі знову покотом. Сміх такий живий і заразний, що передається Олексію, який від Ксюшиної смерті жодного разу, мабуть, не всміхнувся.

Наймолодший із них, Світозар, позивний «Свєтік», дев’ятнадцятирічний студент другого курсу журналістики з Одеси, схоже, ще ніколи в житті не голився, підводиться, відходить убік, дістає телефон. Повідомлень нема. Нема зони покриття.

Батько Свєтіка — кадровий військовий. Полковник. Російської армії. Коли Свєтіку було чотири, батьки розлучилися. Вони жили тоді за місцем служби батька, у Рязані, де той викладав у Вищому училищі ПДВ. Після розлучення мама зі Свєтіком поїхала до своїх в Одесу, працює в салоні краси стилістом-перукарем.

Батько приїжджав до них за весь час разів зо три, а Свєтік стільки ж разів їздив до нього. У батька нова сім’я. Двоє дітей — Свєтіку молодші брат і сестра. Кумедні. Люблять його. Вони в Пітері живуть. Батько там в академії викладає.

Востаннє Свєтік розмовляв з ним по телефону з Пісок чотири дні тому, за день до виїзду за ротацією в Аеропорт. Свєтік двічі доброволець. У КАПі всі добровольці. У пекло за наказом не посилають. Він і в армію добровольцем пішов найпершого дня неоголошеної війни, хоча під бронь потрапляв — денне відділення. І в Аеропорт добровольцем поїхав.

— Ти розумієш, що стрілятимеш там у своїх братів? — спитав батько тоном диктора російського телебачення, коли дізнався, що Свєтік на війні. Досі той говорив, що, мовляв, усе нормально, навчаюся й таке інше.

— Тату, мій братик іще маленький, а цих братів я сюди зі зброєю не гукав.