Розділ другий

Ми відтягли край брезенту до підборідь, і Емма з Едисоном вражено зойкнули. Емма, напевно, від видовиська, а Едисон, судячи зі зморщеного носа, — від смороду. Дух стояв нереальний, неначе на повільному вогні довкола нас тушкувалося рагу зі свіжих нечистот.

— Ви звикнете, — пообіцяв Шарон, прочитавши на моєму обличчі відразу.

— Ой, який жах… — простогнала Емма й ухопила мене за руку.

І то без перебільшення був жах. Тепер, коли я міг дивитися обома очима, місцевість видавалася ще більш пекельною. Фундаменти всіх будинків розвалилися до стану каші. Канал перетинали, мов у «котячій люльці»[4], якісь божевільні пішохідні мостики, і деякі з них були не ширші за дошку. На смердючих берегах височіли кучугури сміття, а в них копирсалися якісь примароподібні створіння. Єдиними кольорами були відтінки чорного, жовтого й зеленого — прапор гниття й розпаду. Але чорний переважав. Чорний плямами проступав на кожній поверхні, замурзував кожне обличчя й смугами розписував повітря — то дим здіймався всюди навколо нас колонами з коминів і зловісно витікав з димових труб на фабриках віддалік, які щохвилини оголошували про себе індустріальним гуркотом, глибоким і первісним, наче барабани війни, таким потужним, що від нього здригалися в будинках навколо всі ще не розбиті шибки.

— Це, друзі мої, і є Диявольський Акр, — почав Шарон. Його вкрадливий голос звучав так тихо, що чути його могли тільки ми. — Фактичне населення — сім тисяч двісті шість осіб, задокументоване населення — нуль осіб. Батьки міста у своїй мудрості відмовляються визнавати саме існування цього району. Чарівлива ріка, течією якої ми зараз маємо приємність пливти, називається Смердючка, і заводські відходи, фекалії й трупи тварин, що безперервно в неї вливаються, спричиняють не лише принадний аромат, але й спалахи хвороб, такі регулярні, що за ними годинник можна перевіряти, й такі видовищні, що весь цей район прозивають «Капітаном Холери».

— А втім… — Він повів задрапованою в чорне рукою в бік дівчинки, яка щойно опустила у воду цебро. — Для багатьох тутешніх безталанних душ ці води — не лише відхоже місце, а й криниця.

— Вона ж не буде це пити! — жахнулася Емма.

— За кілька днів, коли осядуть важкі частки, вона збере зверху найчистішу рідину.

Емма аж відсахнулася.

— Ні…

— Так. Кошмар і жаль, — недбалим тоном промовив Шарон і заходився далі відтарабанювати факти, наче з книжки читав. — Основне заняття населення — збирати сміття й заманювати в Акр незнайомців, щоб, угрівши їх дрючком по голові, пограбувати. Розваги полягають у поглинанні доступних легкозаймистих речовин і поганому виконанні пісень, а точніше, їх горланні. Основні статті експорту з району — чавунний шлак, кісткове борошно й страждання. Окрасами місцевості можна назвати…

— Це не смішно, — перебила його Емма.

— Прошу?

— Я сказала, що це не смішно! Ці люди мучаться, а ви з них глузуєте!

— Я не глузую, — владним тоном відмовив Шарон. — Я надаю вам цінну інформацію, яка може врятувати життя. Але якщо ви волієте йти в ці джунглі, загорнувшись у кокон невігластва…

— Не воліємо, — сказав я. — Вона перепрошує. Будь ласка, продовжуйте.

Емма нагородила мене несхвальним поглядом, і я не схвалив її у відповідь. Для політичної коректності час було вибрано невдало, навіть якщо Шарон висловлювався трохи безжально.

— Заради Аїда, говоріть тихіше, — роздратовано цитьнув на нас він. — Отже, на чому я зупинився? Окрасами місцевості можна назвати Сирітську в’язницю святого Рутледжа, прогресивну установу, куди сиріт саджають ще до того, як вони дістануть нагоду скоїти якийсь злочин, а отже, суспільство заощаджує гроші й спокій; Божевільню святого Варнави для ненормальних, шарлатанів і людей з кримінальними нахилами, що працює на добровільних засадах амбулаторно і майже завжди стоїть порожня; а також вулицю Кіптяву, яку вісімдесят сім років лизали язики полум’я підземної пожежі, що її ніхто не потурбувався загасити. А… — він показав на чорну прогалину між будинками на березі, — це її початок. Як бачите, спалений дощенту.

На прогалині вовтузилися декілька чоловіків, стукали молотками по дерев’яній рамі (лагодили будинок, як мені здалося), а побачивши наш човен, зупинилися, щоб крикнути «привіт» Шарону. Але він лише символічно махнув рукою у відповідь, неначе йому було трохи соромно.

— Ваші друзі? — поцікавився я.