Розділ другий

— Підловила. Ну, Коул хвалився тим, що вона у них, тому я й вирішив, що він каже правду.

— Можливо… або він це сказав, щоб довести нас до відчаю і викликати бажання скласти руки. Він хотів нас переконати здатися його солдатам, забув?

— Це правда. — Я насупився, відчуваючи, як від усіх цих можливостей мозок починає скручуватися у вузол. — Добре. Для продовження розмови припустімо, що пані Сапсан була з нами в тунелі. Навіщо їй було клопотатися про те, щоб відправити мене в теперішнє у вигляді полоненого витворів? Нас везли кудись, щоб висмоктати другі душі. Краще б я вже в тому контурі застряг.

На якусь мить це, здавалося, щиро спантеличило Емму. Та потім її обличчя проясніло, і вона сказала:

— А для того, щоб ми з тобою врятували решту. Може, таким був її план.

— Але звідки їй було знати, що ми втечемо від витворів?

Емма скоса позирнула на Едисона.

— Може, в неї були помічники, — пошепки сказала вона.

— Ем, цей гіпотетичний ланцюжок подій стає ну дуже малоймовірним. — Я перевів подих, ретельно добираючи слова. — Знаю, тобі хочеться вірити, що пані Сапсан десь там, на волі, спостерігає за нами. Мені теж, але…

— Мені цього дуже сильно хочеться, аж до болю, — визнала вона.

— Але якби вона була на волі, то чи не зв’язалася б із нами, хоч якось? А якби він був причетний, — тихо промовив я і кивнув на Едисона, — то хіба б він уже про це не згадав?

— Ні, якщо він заприсягся тримати все в таємниці. Може, розказувати комусь надто небезпечно, навіть нам. Якщо ми будемо знати, де перебуває пані Сапсан, і хтось про це довідається, то під тортурами ми можемо не витримати й розколотися…

— А він ні? — трохи занадто голосно спитав я, і пес озирнувся на нас. Вітер надимав йому щоки, язик смішно тріпотів.

— Гей, там! — закричав він. — Я вже нарахував п’ятдесят шість риб, хоча одна-дві з них могли бути шматками напівзатонулого сміття. А ви про що шепочетеся?

— Ой, та пусте, — запевнила його Емма.

— Чомусь я в цьому сумніваюся, — пробурмотів він, але інстинкт дуже швидко взяв гору над підозрами. Наступної ж миті він дзявкнув: «Риба!» — і його увага знову переметнулася на воду. — Риба… риба… мотлох… риба…

Емма невесело розсміялася.

— Ідея зовсім божевільна, я розумію. Але мій мозок — машина з виробництва надій.

— Я дуже радий. Бо мій — генератор найпесимістичніших прогнозів.

— Тоді ми одне одному потрібні.