Розділ перший

Я втягнув у себе грудну клітку, виструнчився, всіма до одного хребцями притисся до стіни й перевальцем заліз у вузький отвір між стіною та порожняком.

Не рухайся, не рухайся.

Ковзнути, приставити ногу, ковзнути. Я затамував подих, а порожнякове дихання пришвидшилося. Воно волого й з присвистом випомповувало з ніздрів огидний чорний туман. Жага нас пожерти, певно, доводила його до нестями. Так само, як мене — жага побігти чимдуж. Але я її приборкав, бо так роблять жертви, а не володарі.

Не рухайся, не рухайся.

Ще кілька кроків, ще кілька футів, і ми проминемо. Його плече було на волосину від моїх грудей.

Не…

…і тут він ворухнувся. Одним стрімким рухом порожняк повернув голову й усім тілом розвернувся до мене.

Я захолов.

— Не рухатись, — наказав я, цього разу вголос, до своїх. Едисон сховав пичку в лапах, а Емма заклякла, стискаючи мою руку, мов у лещатах. Я подумки підготувався до того, що може статися далі. Язик, зуби, кінець усьому.

Назад, назад, назад.

Англійська, англійська, англійська.

Спливали секунди, а нас чомусь (на диво) не вбивали. Здавалося, що істота знову закам’яніла, і лише коливання грудної клітки показували, що вона все-таки дихає.

Шляхом спроб, рухаючись дуже поволі, я ковзав уздовж стіни. Порожняк проводжав мене, злегка повертаючи голову. Він стримів до мене, як стрілка компаса — до полюсу, його тіло рухалося в унісон з моїм. Але за мною не йшов і пащі не розкривав. Якби ті невідомі чари, які я на нього наклав, перестали діяти, ми б уже були мертві.

Порожняк лише стежив за мною поглядом. Чекаючи вказівок, яких я не годен був дати.

— Фальшива тривога, — заспокоїв я, і Емма з відчутним полегшенням видихнула.

Ми вислизнули з проходу, відклеїлися від стіни й так швидко, як тільки дозволяло Еммине кульгання, пішли геть. Коли між нами та порожняком уже була сяка-така відстань, я озирнувся. Він зробив розворот на 180 градусів і став до мене обличчям.

— Місце, — пробурмотів я англійською. — Хороший.

Ми пірнули в запинало пари й одразу ж побачили ескалатор, що застиг непорушно, бо зникло живлення. Довкола нього ледь-ледь світився ореол світла, до болю манливий посланець із горішнього світу. Світу живих, світу теперішнього. Світу, де в мене були батьки. Вони обоє були там, у Лондоні, дихали цим повітрям. Так близько, лиш трохи пройтися.

Ой, привітик!

Немислимо. Та що більш немислимо: не минуло ще й п’яти хвилин відтоді, як я все розповів своєму батькові. Ну, принаймні, версію в стислому переказі: «Я такий самий, як дідо Портман. Я дивний». Зрозуміти вони не могли, та хоча б знали тепер. Так моє зникнення менше нагадувало зраду. У вухах досі лунав батьків голос: він благав мене повернутися додому. Ми шкутильгали назустріч світлу, і мені довелося змагатися з раптовим ганебним імпульсом скинути Еммину руку й припустити чимдуж — утекти від цієї задушливої темряви, знайти батьків, попросити в них пробачення, а потім заповзти в їхнє пафосне готельне ліжко й заснути.