Розділ «Частина 8»

До неї звернувся тато. Зупинив її мокрою рукою. Вхопив за лікоть.

— Лізель? — Його обличчя вчепилося у неї. — Думаєш, він живий?

Дівчинка сіла.

Підібгала під себе ноги.

Мокре полотнище намочила її коліно.

— Сподіваюся, тату.

Здавалося, що це якась дурнувата, дуже очевидна відповідь, та схоже, що інших варіантів майже не було.

Щоб сказати бодай щось розумне і відволікти їх від думок про Макса, Лізель нахилилася і запхала палець у маленьку калюжку на підлозі.

- Guten Morgen, Papa.

У відповідь Ганс підморгнув.

Але не так, як завжди. Важче і незграбніше. У післямаксовій, у похмільній версії. Він теж сів і розповів їй про акордеон минулого вечора і пані Гольцапфель.

КУХНЯ: ПЕРША ГОДИНА ДНЯ

Дві години до прощання. «Не їдь, тату. Будь ласка. — Її рука, що тримає ложку, тремтить. — Ми вже втратили Макса. Я не можу втратити і тебе». У відповідь похмільний чоловік заривається ліктем у стіл і прикриває праве око. «Ти вже наполовину жінка, Лізель. — Він хоче заплакати, але стримується. Він зможе. — Подбай про маму, добре?» Дівчинка тільки легенько киває, погоджується. «Добре, тату».

Він покинув Небесну вулицю, вдягнений у похмілля і костюм.

Алекс Штайнер вирушав через чотири дні. Він зайшов до них за годину до того, як вони вирушали на вокзал, і побажав Гансу всього найкращого. Усі Штайнери прийшли з ним попрощатися. Усі тиcли йому руку. Барбара обійняла, поцілувала в обидві щоки.

— Повертайся живим.

— Добре, Барбаро, — відповів він упевненим голосом. — Звичайно, повернуся. — І навіть здобувся на посмішку. — Це ж просто війна, еге ж? Одну я вже пережив.

Коли вони йшли Небесною вулицею, дротяна жінка з сусіднього будинку вийшла за хвіртку і зупинилась на тротуарі.

— Бувайте, пані Гольцапфель. Перепрошую за вчорашню ніч.

— Бувай, Гансе, п’яний Saukerl, — однак вона кинула йому і дружнє слово. — Швидше повертайся додому.