Розділ «Частина 8»

Лізель поквапилась до плити і зняла каструлю.

— Суп. — Успішно його порятувавши, Лізель обернулася і глянула на своїх прийомних батьків. Обличчя як у примар. — Тату, що сталося?

Він передав їй листа, і, поки Лізель читала, у неї тремтіли руки. Слова, насильно викарбувані на папері.

ЗМІСТ УЯВИ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР

У контуженій кухні, недалеко від плити, з’являється образ самотньої, спрацьованої друкарської машинки. Вона притулилася у віддаленій, майже порожній кімнаті. Клавіші стерлися, а чистий аркуш терпляче чекає, виструнчившись на своєму місці. Він легенько коливається на вітрі, що залітає з вікна. Незабаром закінчиться обідня перерва. Стос паперу заввишки з людський зріст байдужно стоїть біля дверей. З легкістю може закурити.

Насправді ж Лізель побачила друкарську машинку пізніше, коли писала свою історію. Вона гадала, скільки ще таких листів з покараннями розіслали німецьким Гансам Губерманнам і Алексам Штайнерам — тим, хто допомагав нужденним, тим, хто відмовлявся віддавати своїх дітей.

Це було ознакою відчаю, який все більше охоплював німецьку армію.

Вони зазнавали поразок в Росії.

Німецькі міста бомбили.

Армія потребувала нових солдат і нових способів поповнювати свої лави, тож здебільшого найбрудніша робота діставалась найнепридатнішим з призваних.

Її очі бігали аркушем, і крізь пробиті наскрізь контури букв Лізель могла розгледіти дерев’яну поверхню столу. Слова на кшталт «необхідно» та «обов’язок» були втиснені в папір. До горла піднялася нудота.

— Що це?

Тато тихесенько відповів:

— Мені здавалося, що я навчив тебе читати, моя люба дівчинко. — У його голосі не було роздратування чи сарказму. Його голос був порожнм, він добре пасував до його обличчя.

Лізель глянула на маму.

Під правим оком Роза мала невеличкий розрив, і за якусь мить її картонне обличчя тріснуло. Не посередині, ближче до правого боку. Смуга здулася і побігла дугою від щоки до самого підборіддя.

ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН ПО ТОМУ: ДІВЧИНКА НА НЕБЕСНІЙ ВУЛИЦІ

Вона дивиться у небо. Промовляє пошепки:

— Максе, сьогодні небо лагідне. Хмари такі м’які і сумні, і… - Вона відводить погляд вдалину і схрещує руки на грудях.

Вона думає про свого тата, який іде на війну, і чіпляється за краї свого пальта. — І холодно, Максе. Так холодно…