Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

Але з кожним днем до нього поверталася сила. Він сновигав квартирою, поки я блукала в пошуках їжі. Заощаджень, що їх залишив мені Мікель, спершу вистачало, щоб не померти з голоду, але невдовзі я вже мусила продавати коштовності та старі речі. Коли не лишилося більше нічого, я взяла авторучку Віктора Гюґо, яку купила в Парижі, й вирішила продати — звичайно, тому покупцеві, який запропонує найвищу ціну. Біля військового управління я знайшла крамницю, де торгували такими речами. На продавця, здавалося, не справила великого враження моя урочиста клятва, що авторучка належала Вікторові Гюґо, але цінність виробу він тим не менш визнав і погодився заплатити мені скільки міг — беручи до уваги скрутні часи, звичайно. Зізнаючись Хуліанові, що продала ручку, я побоювалася, що він розлютиться. Але він сказав, що я зробила добре: він-бо ніколи на такий подарунок не заслуговував.

Одного дня — одного з багатьох буденних днів — я знов пішла в пошуках роботи, а повернувшись, не застала Хуліана вдома. Він повернувся лише на світанку. Коли я запитала, де він був, він просто вивернув кишені Мікелевого пальта, в якому ходив, і поклав на стіл цілу жменю грошей.

Відтоді це повторювалося майже щоночі. У темряві, огорнувшись шаликом, натягнувши капелюх, рукавиці та плащ, він був тінню серед тіней. Він ніколи не розповідав мені, де був, але майже завжди приносив гроші чи коштовності. Уранці він спав — спав, сидячи у фотелі, із розплющеними очима.

А потім я знайшла в його кишені ніж. То був двогострий ніж, з автоматичною пружиною. На лезі були темні плями.

Саме тоді я почула поголоски про якогось чоловіка, який блукає вночі, розбиває вітрини книжкових крамниць та спалює книжки. Інколи дивний вандал удирається до бібліотек, до кабінетів колекціонерів. Він завжди бере всього дві-три книжки, які потім і спалює.

У лютому 1938 року я пішла до букініста, щоб дізнатися, чи можна знайти у продажі книжки Хуліана Каракса. Продавець відповів, що неможливо: хтось знищує їх. У нього самого було кілька примірників, але він продав їх дивному покупцеві, людині, яка ховала своє обличчя й говорила дуже нерозбірливо.

— На цей час залишилося лише кілька примірників Каракса, у приватних колекціях, наших і французьких, але й колекціонери вже позбуваються тих книжок. Вони налякані, — пояснив букініст. — Я їх не звинувачую.

Хуліан зникав щоразу дедалі довше. Незабаром почав зникати на цілий тиждень. Він завжди йшов та повертався вночі, й повертався завжди з грішми. Ніколи не давав жодних пояснень, а якщо й намагався щось пояснити, верз якісь нісенітниці.

— Я був у Франції, — стверджував він. — Париж, Ліон, Ніцца...

Інколи з Франції надходили листи на ім’я Лаїна Куберта. Вони були від букіністів чи від колекціонерів. Від тих, хто знав, де можна розшукати книжки Хуліана Каракса. Немов вовк, Хуліан зникав на кілька днів, а потім повертався.

Якось я випадково натрапила на Фортюні, капелюшника, який блукав під критою аркадою собору, заглиблений у власні думки. Він пам’ятав мене відтоді, як ми з Мікелем два роки тому приходили розпитувати про Хуліана. Фортюні завів мене за ріг і втаємничив: йому відомо, що Хуліан живий, він десь мешкає, але з якоїсь причини — капелюшник не знає, з якої, — не може зв’язатися з нами.

— Це якось пов’язано з цим зловісним Фумеро, — сказала я, бо й справді так вважала.

Роки війни виявилися сприятливими для Фумеро. Він перекидався то до анархістів, то до комуністів, словом, до будь-кого, хто платив гроші. Його називали шпигуном, прихвоснем, героєм, убивцею, конспіратором, інтриганом, рятівником, дияволом. Але це не мало значення. Усі його боялися. Усі хотіли, щоб він був на їхньому боці. Надто зайнятий інтригами під час війни, Фумеро, здавалося, забув про Хуліана. А може, він, як і капелюшник, гадав, що Хуліан знову втік невідомо куди.

Пан Фортюні запитав, чи давно я товаришую з його сином. Я відповіла, що так. Він попросив розповісти йому про Хуліана, про те, яким він став. Насправді, сумно зізнавався капелюшник, він сам не знав свого сина.

— Життя розлучило нас, розумієте?..

Фортюні сказав, що обійшов усі книгарні Барселони в пошуках Хуліанових книжок, але їх неможливо дістати: йому сказали, що якийсь божевільний розшукує ці книжки скрізь, а потім спалює. Фортюні був переконаний, що цей злочинець — Фумеро. Я йому не заперечувала. Чи то через співчуття, чи то через злість я брехала як по писаному. Сказала, що Хуліан, здається, повернувся до Парижа, що з ним усе гаразд, що мені достеменно відомо — він дуже любить свого батька й неодмінно повернеться до нього, як тільки дозволять обставини.

— Це все війна, — поскаржився капелюшник. — Вона все псує.

Перш ніж попрощатися, він наполіг на тому, щоб я взяла його адресу та адресу його колишньої дружини Софі, з якою він знову спілкувався після багатьох років «непорозумінь».

— Тепер Софі мешкає в Боготі з відомим лікарем, — повідомив він. — У неї своя музична школа. Вона часто пише, запитує про Хуліана. Це єдине, що нас тепер об’єднує, розумієте? Спогади. Ми робимо так багато помилок у житті, юна пані, але це все усвідомлюємо тільки тоді, коли підкрадається старість. Скажіть, ви віруєте в Бога?..

Я пішла, пообіцявши повідомити йому та Софі, якщо дістану якісь новини від Хуліана.