Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

— Ніщо так не ущасливить його матері, як новини про нього. Ви, жінки, добре робите, що дослухаєтесь до свого серця, а не до всіх цих дурниць, — ностальгічно підсумував капелюшник. — Тому й живете довше.

Я чула багато поганого про Фортюні, але тим не менш не могла не відчувати співчуття до цього бідолашного старого. Єдине, що йому залишилося в житті, — це чекати на повернення сина. Він, здавалося, жив надією надолужити втрачений час і вірив, що в цьому йому допоможуть святі, яких він із великою побожністю відвідував у церковній каплиці. Я ж бо уявляла його таким собі велетнем-людожером, нікчемною, злопам’ятною людиною; а переді мною постав симпатичний літній чоловік, геть сліпий до реального життя, збентежений, як і всі ми. Він нагадував мені мого власного батька, який ховався від усіх і від себе самого у світі книжок та тіней. Крім того, мене з капелюшником поєднувала надія повернути назад Хуліана. Я відчула до Фортюні своєрідну ніжність, стала його єдиним другом. Без Хуліанового відома я нерідко відвідувала його в квартирі на вулиці Св. Антоніо.

Капелюшник більше не працював у крамниці.

— У мене вже не ті руки, не ті очі, не ті покупці... — казав він.

Він чекав на мене щочетверга, частував кавою, печивом, тістечками, яких сам майже не їв. Він годинами згадував Хуліанове дитинство, згадував, як вони разом працювали у капелюшній крамниці, показував мені фотокартки. Він водив мене до Хуліанової кімнати, яку утримував бездоганно, немов музей, приносив мені старі зошити, інші речі повсякденного вжитку, навіть не пам’ятаючи, що вже мені їх показував, що розповідав усі ці історії під час мого минулого візиту. Він, здавалося, відтворює минуле, якого ніколи не існувало.

В один з таких четвергів, підіймаючись сходами до помешкання Фортюні, я зустріла лікаря, який щойно навідувався до старого. Спитала його, як почувається капелюшник. Лікар дивно поглянув на мене.

— Ви родичка?

— Ні, але... в бідолахи нема нікого ближчого за мене.

Лікар повідомив, що Фортюні дуже хворий, йому лишилося кілька місяців.

— Що з ним?

— Я би міг сказати, що це серце. Але насправді його вбиває самотність. Спогади гірші за кулі.

Капелюшник був радий мене бачити й зізнався, що не довіряє лікарям. Лікарі — просто другосортні чаклуни, сказав він. Єдиний, кому він довіряє, це Бог. А ще старий Фортюні всюди бачив руку диявола.

— Диявол, — казав він, — затьмарює нам розум і таким чином знищує людство. Лише погляньте на цю війну, лише погляньте на мене. Звичайно, зараз я старий і слабий, але я й змолоду був боягузом... Диявол забрав від мене Хуліана. Бог дарує життя, але господар світу — диявол...

Так і проминув день: ми гризли черстві пончики й обговорювали питання теології.

Якось я сказала Хуліанові: якщо він хоче ще раз побачити батька, йому краще поквапитися. Виявилося, що Хуліан теж навідується до капелюшника, але той цього не знає. Хуліан зізнався, що дивиться на нього здалеку, у сутінках, сидячи на іншому боці площі; дивиться — і бачить, як його батько старішає.

— Нехай краще я лишуся для старого таким, яким він мене пам’ятає, — сказав Хуліан. — Я не хочу, щоб він бачив мене... справжнього.

— Справжнього ти залишаєш мені, — промовила я, відразу ж пошкодувавши про свої слова.

Він нічого не відповів. На мить мені здалося, що він при ясному розумі й цілком усвідомлює, в якому пеклі ми опинилися.

Прогнози лікаря справдилися. Пан Фортюні не дожив до кінця війни. Його знайшли мертвим у фотелі. У руці він тримав стару фотокартку Софі та Хуліана.

...Останні дні війни були прелюдією до пекла. Місто перетворилося на бойовище. Місяці перестрілок, бійок, бомбардувань та голоду. Рана, що завдає тупого болю. Убивства, побоїща, таємні змови протягом багатьох років роз’їдали серце міста, але навіть тоді багато хто думав, що війна — це щось далеке, буря, яка їх обмине... Хай там як, але очікування неминучого — ще гірше, ніж сама неминучість.