Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

Я похитала головою, мовчки благаючи його не йти. Але він пригнічено відвернувся й пірнув у морок.

Я дивилася крізь пролом і бачила, як він, хитаючись, спускається сходами. Полум’я мерехтіло, нагадуючи прозорий блакитний подих.

— Хуліане!

У відповідь — тиша.

Я бачила його тінь, що завмерла на останній сходинці. Я протиснулася крізь отвір у стіні й пішла сходами вниз.

Кімната була прямокутна, з мармуровими стінами. Від них віяло пронизливим холодом. Два надгробки були вкриті павутинням, яке від полум’я лампи розсипалося, ніби прогнилий шовк. На білому мармурі чорніли сліди сирості, схожі на кров, що сочилася з розколини, яку залишив різець гравера. Надгробки лежали поряд, немов прокляття, скуті разом.

11

 Я часто згадую ту мить мовчання, намагаючись уявити, що відчував Хуліан, коли дізнався, що жінка, на яку він чекав сімнадцять років, померла, що їхня дитина загинула разом із нею, що життя, про яке він мріяв, уже не існувало. Багатьом з нас пощастило — або не пощастило — простежити, як розпадається наше життя — так повільно, що ми цього майже не помічаємо. У Хуліановому випадку це трапилось за лічені секунди.

На мить мені здалося, що він побіжить сходами вгору, щоб утекти з проклятого місця, і я більше ніколи його не побачу.

Краще б так воно і сталося.

Пам’ятаю, що вогонь у лампі потроху згасав, я вже не бачила силуету Хуліана. Мої руки знайшли його в темряві; я відчула, що він, онімілий, увесь тремтить. Він ледь тримався на ногах, тож добрів до куточка. Я обійняла його й поцілувала в чоло. Він не ворушився. Я торкнулася пальцями його обличчя, але на ньому не було сліз. Я подумала: він, певно, підсвідомо знав про трагедію усі ці роки, але хотів переконатися в усьому на власні очі — переконатися, щоб звільнитися. Ми дісталися кінця шляху. Крапка. Тепер Хуліан зрозуміє, що в Барселоні його ніщо більше не тримає, й ми можемо поїхати далеко-далеко. Доля нам нарешті всміхнеться, і Пенелопа пробачить нам.

Я пошукала на підлозі лампу й запалила її знову. Хуліан байдужно витріщався в темряву, не звертаючи уваги на блакитне полум’я. Я обіруч узяла його обличчя й змусила подивитися на мене. Неживі, пусті очі, винищені злістю та втратою.

Я відчувала, як ненависть здіймається в його жилах. Я могла прочитати його думки. Він ненавидів мене за те, що я ошукала його. Він ненавидів Мікеля за те, що той подарував йому життя, яке виявилося суцільною відкритою раною. Але найдужче він ненавидів того, хто спричинив ці нещастя, цей шлейф зі смертей та страждань: себе. Він зненавидів ці мерзенні книжки, яким присвятив своє життя й до яких усім було байдуже. Він зненавидів кожну секунду, вкрадену з його життя.

Він незмигно дивився на мене — так дивляться на незнайомців, на речі... Я машинально хитала головою, мої руки шукали його рук...

Раптом він різко відхилився й підвівся. Я схопила була його за руку, але він відштовхнув мене до стіни. Я бачила, як він мовчки підіймався нагору, — чоловік, якого я більше не знала. Хуліан Каракс помер.

Коли я знов опинилася в саду, Хуліана й слід прохолов. Я здерлася парканом, зістрибнула на вулицю. Безлюдні вулиці вмивалися дощем. Крокуючи пустинним проспектом, я вигукувала ім’я Хуліана, й ніхто мені не відповідав.

Була майже четверта ранку, коли я дісталася додому. У квартирі було повно диму, смерділо паленим папером. Хуліан побував тут. Я побігла відчиняти вікна. Знайшла на своєму письмовому столі маленький футляр від авторучки, яку подарувала йому кілька років тому в Парижі, авторучки, яка коштувала купу грошей через те, що колись нібито належала Вікторові Гюґо.

Дим ішов з парового котла центрального опалення. Я відчинила засувку і побачила, що Хуліан покидав туди всі примірники своїх романів. Я змогла лише прочитати назви на шкіряних корінцях; решта перетворилася на попіл. Подивилася на полицях: усі його книжки зникли.

Кількома годинами пізніше Алваро Кабестані викликав мене до свого кабінету. Його батько навряд чи повернеться; лікарі кажуть, йому вже недовго залишилося — як і мені тут працювати. Син Кабестані повідомив, що якийсь чоловік на ім’я Лаїн Куберт прийшов рано вранці й сказав, що бажає придбати всі примірники романів Хуліана Каракса. Син видавця відповів, що їх багато на нашому складі в Пуебло-Нуево, але попит на них такий, що він наполягає на вищій ціні, ніж та, яку запропонував Куберт. Куберт не спокусився й пішов собі. Тепер Алваро Кабестані хоче, щоб я знайшла, цього чоловіка — Лаїна Куберта — й пристала на його пропозицію.

Я відповіла дурневі, що Лаїна Куберта не існує: так звати героя одного з романів Каракса. Припускаю, того Куберта цікавила не можливість придбання цих книг, а адреса складу, де ми їх зберігаємо. Я згадала, що старий пан Кабестані мав звичку залишати примірник кожної книжки, виданої його фірмою, у бібліотеці в своєму кабінеті. Твори Хуліана Каракса не були винятком. Я прослизнула до бібліотеки Кабестані й забрала їх. Того ж вечора я навідалася до свого батька на Цвинтар забутих книжок і заховала книжки там, де знайти їх не міг би ніхто, а тим паче Хуліан.