Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

Покинувши батьків будинок, я пішла вздовж Рамблас до Барселонети, а звідти на пляж, шукаючи те місце, звідки напередодні дивилася на море разом із Хуліаном. Удалині виднілося похоронне вогнище складу в Пуебло-Нуево. Жовтаві вогні осявали море, струмені диму здіймалися в небо, немов гарячі змії. На світанку пожежникам таки вдалося впоратися з вогнем, але від складу нічого не залишилося — лише каркас із металу та цегли.

Прийшовши туди, я побачила Луїса Карбо, який уже десять років працював там сторожем. Він, не вірячи очам своїм, витріщався на тліючі руїни. Його брови й волосся на руках було обпалене, а шкіра блищала, наче волога бронза. Він розповів, що полум’я зайнялося невдовзі після опівночі й зжерло десятки тисяч книжок, а коли настав світанок, сторож побачив лише море попелу. Луїс досі тримав у руках кілька книжок, які йому вдалося врятувати: збірка віршів Вердаґера[62] й два томи «Історії Французької революції» — ось і все, що вціліло.

Один з добровольців, які допомагали пожежникам, сказав мені, що на згарищі знайшли обгоріле тіло. Спершу їм здалося, що людина мертва, але потім вони помітили, що вона ще дихає, й відправили потерпілого до найближчого шпиталю Дель-Мар.

Я впізнала його по очах. Вогонь знищив його повіки. Вогонь знищив усю шкіру, все волосся. Його тіло було суцільною відкритою раною, яка червонила бинти. Я хотіла була взяти його за руку, але одна з медсестер попередила мене, що під бинтами майже не залишилося шкіри. Його поклали самого в палату в кінці коридору, з вікна якої видно було пляж. Йому впорскували морфій і думали, що він не виживе. Але коли приїхав священик, щоб провести останній обряд, я налякала падре своїм криком.

Медсестра, яка знайшла мене на підлозі всю в сльозах, спитала, чи знайома я з потерпілим. Я відповіла: так, він мій чоловік.

Минуло три дні, а Хуліан не вмирав. Лікарі казали, що це диво, якого не могли б зробити ніякі ліки. Що це невтримне бажання жити додає йому сил. Вони помилялися. То було не бажання жити. То була ненависть.

Тижнем пізніше, переконавшись, що до смерті уражене тіло не збирається вмирати, лікарі офіційно записали потерпілого під ім’ям Мікеля Молінера. У шпиталі він залишався одинадцять місяців. Завжди мовчазний, з обгорілими очима, позбавлений душевного спокою.

Я щодня приходила до нього. Незабаром медсестри почали ставитися до мене менш офіційно й уже запрошували пообідати з ними в ординаторській. То були самотні жінки, сильні жінки, які чекали, поки з фронту повернуться їхні чоловіки. Дехто справді повертався.

Сестри навчили мене промивати Хуліанові рани, робити перев’язку, міняти простирадла й перестилати ліжко, коли на ньому лежить нерухоме тіло. Вони також допомогли мені звикнути до думки, що Хуліана — того Хуліана, якого я знала раніше, — вже нема.

Три місяці по тому зняли бинти з його обличчя, точніше, з того, що від нього залишилося. Ані губ, ані щік. Обвуглена лялька з величезними очницями. Сестри мені не зізнавалися, але його зовнішність збуджувала в них страх, змішаний з огидою. Лікарі казали: коли рани загояться остаточно, потроху виросте шкіра — шорстка пурпурова шкіра, як у рептилій. Але робити прогнози щодо розумового стану Хуліана не наважувався ніхто. Усі визнавали: у полум’ї він утратив розум. Він взагалі вижив, говорили лікарі, тільки завдяки наполегливому піклуванню дружини, яка залишалася стійкою, тоді як багато інших утекли б від жаху. Але я... дивилася йому в очі й знала, що Хуліан досі тут. Він живий. Він мучиться. Він чекає.

Він утратив губи, але голосові зв’язки значної шкоди не зазнали — опіки язика та гортані загоїлися кількома місяцями раніше. Лікарі вважали, що Хуліан не розмовляє, бо він збожеволів.

Якось удень — десь через півроку після пожежі — ми були в палаті наодинці. Я нахилилася над Хуліаном та поцілувала в чоло.

— Я кохаю тебе, — сказала я.

Його очі почервоніли від сліз, а з безгубого вищиру пролунав злий, різкий звук. Я хотіла втерти сльози хусточкою, але звук повторився.

— Покинь мене, — промовив він. — Покинь мене.

Через два місяці після пожежі на складі видавництво збанкрутіло. Старий Кабестані, який помер торік, — невиправний оптиміст до останнього подиху — передбачав, що його син знищить компанію щонайбільше за шість місяців. Я шукала роботу в інших видавництвах, але війна знищила все. Казали, що воєнні дії невдовзі припиняться, й життя покращиться. Але попереду було ще два роки війни. Два найгірші роки.

Через рік після пожежі лікарі сказали мені: вони зробили для мого чоловіка все, що можна було зробити у шпиталі. Що ситуація дуже складна, тож їм потрібні палати. Вони порадили відвезти Хуліана до санаторію, наприклад, до притулку Св. Лусії, але я відмовилася. У жовтні 1937 року я забрала його додому. Він не озивався до мене жодним словом.

Щодня я казала, що кохаю його. Я вмощувала його, загорнутого у ковдру, у фотелі біля вікна. Давала йому фруктові соки, тости, молоко, коли вдавалося все це добути. Щодня я кілька годин читала йому — Бальзака, Золя, Діккенса...

Він почав набирати сил. Незабаром після повернення додому вже ворушив пальцями рук, нахиляв голову. Іноді, коли я поверталася, бачила, що ковдра лежить на підлозі, а речі перекинуто. Якось я побачила, як він повзе по підлозі.

Однієї ночі — через півтора року після пожежі — я прокинулася від того, що хтось сидів на ліжку й гладив мене по голові. Я посміхнулася крізь сльози. Він таки знайшов одне з моїх дзеркал, хоча я всі їх заховала. Ламаним голосом він озвався до мене. Він сказав, що таки перетворився на одного зі своїх вигаданих монстрів, на Лаїна Куберта. Я хотіла була його поцілувати, щоб довести, що його зовнішність не лякає мене, але він не дозволив. Він ледве дозволяв торкатися себе.