Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

Я похитала головою. Мені перехопило горло.

Хуліан лише кивнув.

— Сьогодні ввечері я повернуся туди.

— Хуліане, благаю...

— Я мушу пересвідчитися.

— Тоді я піду з тобою.

— Ні.

— Минулого разу, коли я залишилася тут чекати, втратила Мікеля. Якщо ти підеш, і я піду з тобою.

— Тебе це не стосується, Нуріє. Це стосується тільки мене. Це моя особиста справа.

Невже він не розуміє, як ображають мене його слова? А може, йому байдуже?!

— Це ти так вважаєш, — відповіла я.

Він хоті був погладити мене по щоці, але я відвела його руку.

— Ти повинна мене зневажати, Нуріє. Так буде краще.

— Так, знаю.

Цілий день ми провели на вулиці, подалі від гнітючої напівтемряви квартири, пропахлої теплом простирадл та нашими тілами. Хуліан забажав побачити море, і я повела його до Барселонети. Ми прогулювалися безлюдними пляжами; переливчастий пісок, здавалося, розчинявся в мареві літа. Ми сіли над берегом — сидіти тут люблять діти та літні люди. Хуліан усміхався й мовчав.

Коли настав вечір, ми сіли у трамвай біля водного парку й поїхали вулицею Лаєтана до Ґрасіа, а потім уздовж площі Лесепс на проспект Арґентинської Республіки, доки не дісталися кінцевої зупинки. Під час подорожі Хуліан мовчки розглядав вулиці, немов боявся знову втратити це місто. На півдорозі він узяв мою руку і, нічого не кажучи, поцілував її. Тримав мене за руку, доки ми не зійшли. Літній чоловік із маленькою дівчинкою в білому подивився на нас, посміхнувся й запитав, чи ми заручені.

Коли ми крокували вулицею Романа Макая до старого будинку Алдаїв на проспекті Тібідабо, було вже темно. Накрапав дощ, укриваючи товсті кам’яні мури сріблом. Ми вдерлися на зовнішню стіну біля тенісних кортів. Величезний незграбний будинок виріс перед нами крізь завісу дощу. Я відразу ж упізнала цей будинок. Я тисячі разів натикалася на його подобу в Хуліанових романах. У «Червоному будинку» це був зловісний особняк, більший ізсередини, ніж зовні. Він повільно змінював форму: виростали нові коридори, галереї, неймовірні мансарди, нескінченні сходи, які вели в нікуди; у темних апартаментах раптом спалахувало світло; кімнати з’являлися й зникали день у день, забираючи із собою людей, які, нічого не підозрюючи, заходили до них, і більше тих людей ніхто не бачив.

Ми зупинилися перед парадними дверима, що були замкнені ланцюгами й висячим замком завбільшки з кулак. Великі вікна другого поверху були забиті дерев’яними шалівками, що заросли плющем. У повітрі пахло бур’яном та вологою землею. Каміння, темне та слизьке від дощу, сяяло, немов луска великого плазуна.

Я хотіла була спитати Хуліана, як він збирається пройти в ці величезні дубові двері, які нагадували радше браму базиліки або тюрми. Хуліан витяг з кишені викрутку й відгвинтив верхню частину замка; звідти вийшла смердюча пара, повільно перетворюючись на синяві струмені. Тримаючи замок за один край, Хуліан налив усередину кислоти. Метал засичав, як розпечена праска; вирвався клуб жовтуватого диму. Ми зачекали кілька хвилин, а потім Хуліан підняв з бур’янів каменюку, кілька разів ударив по замку, торохнув ногою у двері — і вони повільно розчинилися, наче могила, дмухнувши важким, вологим повітрям.

По той бік дверей панувала оксамитова темрява. Хуліан заздалегідь придбав бензинову лампу, яку він і запалив, щойно ми зробили кілька кроків у передпокої. Хуліан пройшов кілька метрів, тримаючи вогонь над головою. Я пішла за ним, залишивши двері прочиненими.