Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

Вечорами ми час від часу прослизали до кінотеатру, вже після початку фільму. У темряві ніхто не звертав уваги на Хуліана.

Минали місяці. Я звикла вважати такий стан речей природним, мало не ідеальним. Якою я була дурепою!..

12

Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий — рік попелу. Лише шість років минуло з кінця громадянської війни, й хоча рани досі боліли, майже ніхто не казав про це відкрито. Тепер люди розмовляли про іншу війну — світову, яка всю планету загатила смердячими трупами, й сморід цей хтозна-коли й вивітриться. Ці роки — роки нужди та страждань — дивним чином благословенні: я говорю про спокій, про той спокій, що його навівають на нас німі та каліки, — щось середнє між співчуттям та відразою.

Нарешті після багатьох років марних пошуків роботи я знайшла роботу редактора у видавництві, яким керував бізнесмен нової формації — Педро Санмарті. Санмарті побудував свою компанію за допомогою маєтку, що належав його тестеві, якого було швидко відправлено до притулку на берегах озера Баньолас, і тепер Санмарті очікував звідти листа зі свідоцтвом про його смерть. Залицяючись до дівчат, удвічі молодших за нього, ділок характеризував себе як людину, що всім зобов’язана сама собі, — такий собі self-made-man, образ дуже модний на той час. Він любив розмовляти ламаною англійською із сильним акцентом, переконаний, що це мова майбутнього, і всі речення закінчував словом «о’кей».

Фірма Санмарті (він назвав її «Ендіміон-Хауз», переконаний, що така вражаюче гучна назва сприятиме продажам книжок) видавала катехізиси, підручники етикету, серії повчальних романів, де головними героями були то молоді ченці, які вплутуються у сміховинні історії, то служителі Червоного Хреста, то громадські працівники, щасливі та високоморальні. Видавали ми також солдатські комікси під назвою «Хоробра команда» — вони мали шалений успіх серед юнаків, які потребували героїв.

У видавництві в мене з’явилася добра подруга, секретарка Санмарті, вдова, яку звали Мерседес П’єтро. Я відчула в Мерседес рідну душу. У нас було багато спільного: ми обидві були жінками, що пливли за течією, нас оточували чоловіки, які або померли, або ховалися від світу... Мерседес мала семирічного сина, який страждав на м’язову дистрофію, і вона дуже піклувалася про нього. Їй було лише тридцять два, але зморшки на обличчі свідчили про нелегке життя. За всі ці роки Мерседес була єдиною людиною, якій мені хотілося б усе розповісти.

Якось вона сказала мені, що Санмарті — величезний друзяка надзвичайно відомого, нагородженого багатьма медалями інспектора Хав’єра Фумеро. Вони обидва належали до кліки, яка піднялася на руїнах війни й простягнула свої щупальця над усім містом, до нової владної еліти.

Одного дня Фумеро власного персоною завітав до видавництва — зайшов по Санмарті, з яким домовився пообідати. Під якимось приводом я сховалася в канцелярії, доки вони не пішли. Коли я повернулася на місце, Мерседес уважно на мене подивилася. Слова були зайві. Відтоді, як тільки Фумеро з’являвся у видавництві, вона попереджала мене, і я ховалася.

І дня не минало, щоб Санмарті, вигадуючи різні приводи, не намагався запросити мене на вечерю, до театру або кіно. Я завжди відповідала, що на мене вдома чекає чоловік, і його дружина, напевно, хвилюється, бо вже пізно. Правду кажучи, «Буґатті» далеко випереджав пані Санмарті у списку найулюбленіших речей її чоловіка. Значущість дружини для Санмарті взагалі була під великим сумнівом, оскільки маєток тестя вже потрапив до рук ділка. Мерседес попереджала мене: стриманістю Санмарті не відзначається, він жадає свіжої плоті. Зі мною він вдавався до різноманітних хитрощів:

— Скажіть мені, ваш чоловік, цей пан Молінер, письменник. .. Може, він зацікавиться написанням книжки про мого друга Фумеро? Я вже придумав назву: «Фумеро. Кара за злочин». Як гадаєте, Нурієто?

— Я вам дуже вдячна, пане Санмарті, але Мікель зараз пише роман. Я не думаю, що він візьметься писати книжку про вашого друга.

Санмарті сміявся.

— Роман? Господи, Нурієто... романи вже відмерли, вони поховані. Один мій приятель з Нью-Йорка каже: американці створили щось, що назвали телебаченням, — ніби кіно, але у тебе вдома. Більше не буде потреби ні у книжках, ні у церквах — ні в чому. Скажіть своєму чоловікові, нехай забуде про романи. Краще б він був відомим футболістом або тореадором... Послухайте, може, посидимо в «Буґатті»? А потім поїдемо їсти паелью в «Кастельдефельс», там усе й обговоримо. Ну ж бо, дівчино, слід лише ворухнути пальцем... Ви знаєте, я залюбки вам допоможу. І вашому милому чоловікові. Адже вам відомо, у цій країні без добрих друзів — нікуди.

Я почала вдягатися як побожна вдова чи як ті жінки, що бояться сонячного світла, вважаючи його гріховним. Я затягувала волосся у вузол на потилиці, забула про макіяж. Незважаючи на всі мої хитрощі, Санмарті й далі засипав мене непристойними зауваженнями, і все це зі своєю улесливою, огидною посмішкою. То була посмішка, сповнена пихи, властивої тим самовпевненим дурням, які звисали, мов сардельки, з верхніх сходинок усіх службових драбин.

Я пройшла дві-три співбесіди в інших видавництвах, намагаючись знайти іншу перспективну посаду, але щоразу натрапляла на людей штибу Санмарті. Ці типи росли, як гриби після дощу, процвітаючи на угноєній грішми землі.

Один з них потрудився зателефонувати Санмарті й розповісти, що Нурія Монфорт за його спиною шукає роботу. Санмарті викликав мене до свого кабінету, ображений такою невдячністю. Він торкнувся рукою моєї щоки й погладив її. Його пальці пахли потом та тютюном. Я смертельно зблідла.

— Ну, якщо вам щось не подобається, ви мали лише повідомити мене. Як я можу поліпшити умови вашої праці? Адже вам відомо, як високо я вас ціную! Невже ви хочете піти від нас? Як щодо вечері? Тільки ви і я. Усе з’ясуємо.

Я прибрала його руку зі свого обличчя, не в змозі приховати огиди.

— Ви розчарували мене, Нуріє. Мушу визнати: ви, здається, не командний гравець.