Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

— Віддай мені свої документи, Хуліане.

Троє поліціянтів удавали, ніби прийшли посидіти в барі. Один з них скоса поглянув на Мікеля з Хуліаном. Двоє інших загорнулися в плащі.

— Твої документи, Хуліане. Негайно.

Каракс мовчки похитав головою.

— Мені залишився місяць, — переконував його Мікель, — якщо пощастить, два. Один з нас повинен вибратися звідси, Хуліане. У тебе на це більше причин, ніж у мене. Не знаю, чи знайдеш ти Пенелопу. Але Нурія чекає на тебе.

— Нурія — твоя дружина.

— Пам’ятаєш, про що ми домовлялися? Коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм...

— Усе, крім твоїх снів.

Вони востаннє всміхнулися один до одного, й Хуліан передав йому свій паспорт. Мікель поклав його до кишені пальта, поряд із примірником «Тіні вітру», який носив із собою відтоді, як роздобув.

— Незабаром побачимось, — прошепотів Хуліан.

— Не поспішай. Я зачекаю.

Поліціянти обернулися до них; Мікель підвівся з-за столу й попрямував до бару. У першу мить вони побачили просто блідого чоловіка, який тремтів і здавався напівживим. Він усміхався, але кров застигла в куточках його тонких помертвілих губ.

Коли вони помітили в його правій руці револьвер, Мікель був уже у трьох метрах від них. Один з поліціянтів хотів був закричати, але перший постріл зніс його нижню щелепу. Мертве тіло впало навколішки біля ніг Мікеля.

Решта двоє вже встигли вихопити власну зброю. Другий постріл пройшов крізь шлунок того, який здавався старшим; куля розтрощила хребет навпіл, і кишки полетіли на барну стійку.

Третього пострілу Мікель зробити не встиг. Останній поліціянт уже прицілювався в нього. Мікель відчував це ребрами, серцем, бачив свою смерть у суворих очах, у яких оселився страх.

— Не ворушися, сучий сину, — просичав поліціянт, — або, присягаюся, я розірву тебе на шматки!

Мікель посміхнувся й повільно націлив свій пістолет в обличчя поліціянта. Тому було щонайбільше двадцять п’ять. Його губи тремтіли.

— Перекажи Фумеро від Каракса: я пам’ятаю його матроський костюмчик.

Мікель не відчув ані болю, ані пострілу. Удар, немов приглушений, відкинув його до вікна; усі звуки довкола наче змовкли, барви потьмяніли. Трощачи своїм тілом віконну шибку, Мікель відчув, як сильний холод заповзає йому в горло. Світло неслося вдалину, як пил під поривом вітру. Мікель Молінер востаннє повернув голову й побачив, як його друг Хуліан біжить вулицею геть. Мікелеві було тридцять шість — більше, ніж він сподівався прожити. І коли він упав на хідник, усипаний закривавленим склом, — був уже мертвий.

9