Розділ «Місто примар»

— Звідки ти це взяв, Мікелю?

— Він сам якось розповів мені, коли я пояснював, як ходити конем. Він також сказав, що його мати іноді лягає вночі до нього в ліжко та пестить його.

— Він, мабуть, розігрував тебе, — припустив Хуліан.

— Сумніваюся. У цього хлопця не все гаразд із головою, Хуліане, хоча не він у цьому винний.

Хуліан щосили намагався не зважати на Мікелеві застереження, але факт залишався фактом: із сином сторожа важко було товаришувати. Івонна не схвалювала його дружби з Хуліаном та Фернандо Рамосом: адже їхні батьки не мали за душею ані копійчини. Авжеж, батько Хуліана — простий крамар, а мати — жалюгідна вчительки музики!

— Ці люди не мають ані грошей, ані смаку, ані вишуканості, мій любий, — напучувала вона сина. — Єдиний серед них, із ким слід приятелювати, — це Алдая. Він з дуже гарної родини.

— Так, мамо, — відповідав той. — Як скажеш.

Минав час, і Хав’єр, здавалося, починав довіряти своїм новим друзям. Випадково він проговорився, що вирізьблює набір шахових фігурок для Мікеля Молінера — на знак подяки за науку. Одного дня хлопці несподівано виявили, що Хав’єр уміє сміятися. Сміх у нього був невинний, дитячий.

— Бачиш? Він нормальний хлопець, — доводив Мікелеві Хуліан.

Але Мікель Молінер залишився на своїй точці зору. Він спостерігав за дивним юнаком із суворою, майже науковою допитливістю.

— Хав’єр одержимий тобою, Хуліане, — якось сказав він другові. — Усе, що він робить, він робить лише задля твого схвалення.

— Не верзи дурниць! Для цього в нього є батько з матір’ю; я лише приятель.

— Безвідповідальний — ось хто ти. Його бідолашний батько й собі ладу не дасть, а пані Івонна — гарпія з комашиним розумом, яка тільки й знає, що вдавати, нібито випадково зустрічає людей напівроздягнена. Вона переконана, що є другим утіленням Венери, хоча я особисто вжив би щодо неї брутальніший вислів. Хлопчик, цілком природно, шукає заміну, а ти — рятівник — упав з небес та простягнув йому руку. Просто святий Хуліан, заступник усіх самотніх!

— Це професор Фройд псує твій розум, Мікелю. Усім потрібні друзі. Навіть тобі.

— Але в цього хлопчини немає друзів, немає й ніколи не буде. У нього павуче серце. Якщо не віриш мені, час покаже. Цікаво, про що він мріє?..

Мікель Молінер не міг і здогадатися, що мрія Франсіско Хав’єра була як викапана схожа на мрію Хуліана Каракса.

Одного дня, кількома місяцями раніше, коли Хуліан іще не ходив до школи Св. Ґабріеля, син сторожа, прибираючи опале листя на подвір’ї біля фонтана, побачив, як під’їхав шикарний автомобіль пана Рікардо Алдаї. Того вечора магнат був не сам. Із ним було видіння, світлий янгол, закутаний у шовки. Янгол, здавалося, навіть не торкався землі; тим не менш він спокійнісінько вибрався з «мерседеса» й попрямував до одного з фонтанів, розмахуючи барвистою парасолькою. Зупинившись біля фонтана, Пенелопа Алдая — а це була саме вона — заходилася щосили плескати парасолькою по воді. Гувернантка Хасінта не відступала від дівчинки ані на крок, уважно стежачи за найменшим рухом підопічної. Утім, якби навіть гувернанток була ціла армія вони б усе одно тієї миті не існували для Хав’єра — він бачив лише Пенелопу. Він не кліпав очима — боявся, що якщо він стулить повіки, видіння зникне. Хав’єр стояв на місці, мов прикутий, затамувавши подих, і стежив за чарівним маревом.

Невдовзі дівчинка, немов відчувши його присутність, підвела очі й подивилася в Хав’єровому напрямку. Краса її обличчя пронизала хлопця, мало не позбавивши життя. Хлопцеві здалося, що він бачить ледь помітну усмішку на її вустах.

Наляканий, Хав’єр побіг геть — сховатися на самісінькому верху водної башти, біля голубника. Це була його улюблена схованка. Його руки тремтіли, коли він збирав своє різьбярське приладдя, щоб розпочати роботу над новою фігуркою. Хав’єр вирішив увічнити прекрасне обличчя, яке щойно побачив.

Коли він повернувся додому — кількома годинами пізніше, ніж звичайно, — було вже поночі. Напіводягнена, як завжди, й оскаженіла, на нього чекала мати. Хлопець опустив очі додолу, наче побоюючись, що мати побачить у них дівчину біля фонтана.