Розділ «Місто примар»

Хуліан припустив, що це, певно, назва отого незграбного, величного автомобіля, на якому промисловець колесив містом. Хлопець похитав головою.

— Тоді саме час. Це все одно що опинитися на небесах, тільки вмирати для цього не потрібно.

Антоні Фортюні дивився, як від’їжджало розкішне авто, і, зазирнувши собі в душу, знайшов там лише сум.

Того вечора, коли вони із Софі вечеряли (жінка була вбрана в нову сукню та черевики, а на тілі майже не було свіжих синців), Фортюні запитував себе, де помилився цього разу. Тільки-но Бог повернув йому сина, як його забирає Алдая.

— Скинь цю сукню, жінко, у ній ти схожа на шльондру. І більше щоб я не бачив на столі цього міцного вина. Розведене водою — саме те, що потрібно. Твоє марнотратство врешті-решт нас розбестить.

...Хуліан іще ніколи не бував на іншому боці проспекту Діагональ. Там, за забороненою межею, лежали штольні, незабудовані земельні ділянки та свіжі особняки, що чекали на розширення міста. Люди подейкували, ніби там ховаються казкові багатства. Коли вони проїжджали повз ті таємничі місця, Алдая розповідав Хуліанові про школу Св. Ґабріеля, про нових друзів, яких той мав завести, про майбутнє, яке хлопцеві й уві сні не могло привидітися.

— Чого ти прагнеш, Хуліане? Чого ти прагнеш у житті?

— Не знаю. Іноді мені здається, що я хотів би бути письменником. Романістом.

— Як Конрад, га? Звичайно, ти ще молодий. А чи не приваблює тебе банківська справа?

— Не знаю, пане. Чесно кажучи, це не спадало мені на думку. Я ніколи не бачив більше за три песети одночасно. Великі гроші — це для мене таємниця.

Алдая засміявся.

— Фокус у тому, щоб скласти докупи не три песети, а три мільйони, Хуліане. Можу тебе запевнити, у цьому немає ніякої загадки. Це ж не таїнство Святої Трійці!

Того вечора, сидячи в автомашині, яка їхала вздовж проспекту Тібідабо, Хуліан уявляв, що входить у ворота раю. Обабіч були палаци, схожі на собори. На півдорозі водій звернув, і вони в’їхали у браму одного з таких палаців. Палац виявився триповерховим; хлопець ніяк не міг усвідомити, що і в таких розкішних оселях теж мешкають живі люди. Він дозволив провести себе до передпокою, потім перетнув склепінчасту залу з оксамитовими шторами (від зали нагору здіймалися мармурові сходи) і нарешті увійшов до великої кімнати, стіни якої від стелі до підлоги займали книжки.

— Що скажеш? — спитав Алдая.

Хуліан майже не чув його слів.

— Даміане, перекажи Хорхе, щоб негайно спустився до бібліотеки.

Невиразний мовчазний слуга вмить вислизнув з кімнати — виконувати наказ господаря. Вправністю й легкістю рухів слухняний Даміан не поступався добре тренованій комасі.

— Тобі знадобиться новий одяг, Хуліане. Існує багато йолопів, які судять про інших із зовнішнього вигляду... Я накажу Хасінті подбати про це; тобі не слід цим перейматися. І краще, якщо ти не станеш розповідати про це своєму батькові, це може його роздратувати. Дивись, ось іде Хорхе. Хорхе, я хочу тебе познайомити з чудовим хлопцем, який стане твоїм однокласником. Його звати Хуліан Фортю...

— Хуліан Каракс, — виправив хлопець.

— Хуліан Каракс, — повторив задоволений Алдая. — Мені подобається це ім’я. А це мій син Хорхе.