Розділ «Місто примар»

— Насправді він ними лише торгує. Єдине, що він уміє робити, так це гроші. А мої друзі, до яких я відношу лише Ніцше та Фернандо, звуть мене Мікелем.

Мікель Молінер був сумовитим хлопцем. Він страждав на нездорове захоплення смертю та похоронними атрибутами; розмірковуванню над подібними речами він присвячував більшість свого часу та душевних сил. Його мати загинула три роки тому внаслідок дивного нещасного випадку, який дурні лікарі наважилися кваліфікувати як самогубство. Саме Мікель знайшов її тіло — воно виднілося під водою на дні колодязя, що був на подвір’ї літньої вілли в Аржентоні. Коли труп за допомогою мотузок витягли, виявилося, що кишені пальта мертвої жінки напхані камінням, а в одній з них між камінням знайшли лист. Листа було написано німецькою, рідною мовою Мікелевої матері, але пан Молінер, який ніколи не обтяжував себе вивченням німецької, спалив листа того ж вечора, не дозволивши нікому прочитати його. Відтоді Мікелеві Молінеру скрізь увижалася смерть: вона була в пожовклому листі, у жалісному попискуванні пташенят, що випали з гнізда, в очах старих людей, у дощі, який все змиває геть. Мікель мав надзвичайний хист до малювання; нерідко він цілими годинами просиджував над папером, роблячи начерки вугіллям — начерки, на яких жінка (Хуліан вважав, що то Мікелева мати) з’являлася на тлі імли чи посеред пустинного пляжу.

— Ким ти хочеш стати, коли подорослішаєш, Мікелю?

— Я ніколи не подорослішаю, — загадково відповідав він.

Крім малювання та суперечок із кожною живою істотою, Мікеля цікавили праці загадкового австрійського лікаря, який невдовзі став відомий як Зиґмунд Фройд. Завдяки покійній матері Мікель Молінер відмінно читав та писав німецькою, і в нього було кілька книжок цього віденського лікаря. Начитавшись Фройда, Мікель почав тлумачити сни: бува, запитував людей, що їм снилося, а потім ставив «діагноз». Він завжди казав, що помре молодим і що не заперечує проти цього. Хуліан гадав, що Мікель, так багато розмірковуючи про смерть, урешті-решт почав знаходити в ній більше сенсу, ніж у житті.

— Того дня, коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм, Хуліане, — казав Мікель. — Усе, за винятком моїх снів.

Крім Фернандо Рамоса, Молінера та Хорхе Алдаї, Хуліан приятелював із сором’язливим, відлюдькуватим хлопцем на ім’я Хав’єр — єдиним сином шкільного сторожа, який мешкав у скромному будиночку, розташованому біля входу до платанового саду. Хав’єр, котрого, як і Фернандо, решта учнів уважала хіба що за причепливого слугу, блукав на самоті шкільним подвір’ям та садом. Хлопець достеменно вивчив кожен куточок, кожну щілину шкільної будівлі, починаючи з підвальних тунелів і закінчуючи коридорами горішніх башт. Він знав безліч схованок, про які інші не мали ані найменшого уявлення. Це був таємний світ, у якому жив Хав’єр.

Син сторожа завжди носив із собою складаний ніж, що його поцупив з батькової шухляди; він різьбив з дерева фігурки й ховав їх у шкільному голубнику. Батько Хав’єра, сторож Рамон, був ветераном кубинської війни, на якій він утратив руку та, як подейкували недоброзичливці, праве яєчко; це лихо начебто сталося внаслідок пострілу картеччю, що його зробив сам Теодор Рузвельт під час рейду берегом затоки Кочінос. Переконаний, що ледарство — мати всіх гріхів, Рамон Пів-яйця (так дражнили його школярі) змушував сина збирати у лантух усе пожовкле листя від соснового бору аж до шкільного фонтана.

Утім, Рамон був добрий чоловік, хоча й не дуже чемний. Йому фатально не щастило з друзями, надто ж із дружиною. Та була рослою, але дурною бабою з манією величі й виглядом посудомийниці; вона мала звичку ходити перед сином та іншими хлопцями майже оголеною, й це являло собою нескінченний привід для школярського глузування. При народженні їй дали ім’я Марія Крапонція, але сама вона називала себе Івонною, бо вважала це ім’я елегантнішим. Івонна пишалася тим, що її син навчається разом із дітьми барселонської еліти, й нерідко розпитувала свого сина про маєтки його товаришів та перспективи такої дружби; говорячи про це, Івонна уявляла, як вона, вбрана в найкращі шовки, чаює в найкращих вітальнях вищого світу.

Тож Хав’єр намагався якомога менше часу проводити вдома й був удячний батькові за доручену роботу, якою б вона не була, — будь-який привід годився, щоб побути на самоті, втекти у свій потаємний світ та вирізьблювати дерев’яні фігурки.

Коли школярі бачили вдалині Хав’єрову постать, вони сміялися та жбурляли в нього камінням. Одного дня Хуліан Каракс побачив, як каменюка глибоко поранила Хав’єрові лоба і збила хлопця з ніг на купу кругляків; Хуліанові стало так прикро за хлопця, що він поспішив йому на допомогу.

Спершу Хав’єрові здалося, що Хуліан наближається, аби прикінчити його на втіху іншим.

— Мене звуть Хуліан, — сказав хлопець, протягуючи руку. — Ми з друзями збираємось пограти в шахи в сосновому бору. Може, приєднаєшся до нас?

— Я не вмію грати у шахи.

— Я теж не вмів іще два тижні тому. Але з Мікеля чудовий учитель...

Хав’єр підозріло подивився на Хуліана, очікуючи чергової капості.

— А твої друзі пристануть на те, щоб я грав із вами?

— Вони ж самі запропонували. То що скажеш?

Відтоді Хав’єр інколи приєднувався до хлопців, коли закінчував доручену йому справу. Зазвичай він помовчував, але уважно слухав та спостерігав за іншими. Алдая дещо побоювався його. Фернандо, який через своє просте походження на власній шкурі відчув зневагу інших, намагався бути привітним із цим дивакуватим хлопцем. Мікель Молінер, який навчив Хав’єра грати в шахи, пильно спостерігав за ним і взагалі був настроєний скептичніше.

— Цей хлопець — псих. Він ловить котів та голубів і годинами катує їх ножем. Потім ховає у сосновому бору. Нечувано!