Розділ «Місто примар»

Я кивнув головою.

Фермін, з оповитим печаллю обличчям, співчутливо поплескав мене по спині.

— Погляньте на нього. Бідолаха шукає батька, загубленого в імлі минулого. Що може бути сумніше, скажіть, ваша превелебносте?..

— Є у вас якісь докази на підтвердження цього?

Фермін схопив мене за підборіддя, ніби пропонуючи моє обличчя як доказ.

Здавалося, священик вагався.

— Ви допоможете нам, отче? — улесливо благав я. — Будь ласка...

Отець Фернандо ніяково зітхнув.

— Гадаю, жодної шкоди від цього нікому не буде, — нарешті промовив він.

— Що саме ви бажаєте знати?

— Усе, — відповів за нас двох Фермін.

25

Ми пішли до кабінету отця Фернандо, де він, покликавши на допомогу свою пам’ять, змінив тон проповідника на інтонацію оповідача. Він дбайливо виліплював кожне речення, виважуючи їх щодо додержання розміру, який, здавалося б, передбачав наприкінці мораль, але її не було. Роки вчителювання наклали відбиток повчальності на його манери; він звик до того, що його слухали, але не був упевнений, що його чують.

— Якщо я ні в чому не помиляюся, — почав він, — Хуліан Каракс прийшов до школи Святого Ґабріеля у 1914 році. Я відразу ж з ним заприятелював, бо ми обидва належали до тих небагатьох учнів, які не були нащадками багатих родин. Діти багатіїв називали нас «вічно голодною бандою». Тим часом кожен з нас мав свою історію. Мені, дякувати батькові, вдалося отримати стипендію: батько двадцять п’ять років працював у цій школі на кухні. Хуліана прийняли завдяки клопотанню пана Алдаї, який відвідував капелюшну крамницю Фортюні — Хуліанового батька. То були, звичайно, інші часи, тоді влада ще була зосереджена в руках небагатьох знатних родин. Той світ зник — рештки його було зметено за часів падіння Республіки. Сподіваюся, то й на краще. Єдине, що залишилося, — імена на фірмових бланках компаній, банків та безлицих консорціумів. Як і інші міста, Барселона має свою історію, й переважно це — історія руїн. Усе те, чим ми й досі пишаємося, — палаци, фабрики, пам’ятники, родові герби — ніщо інше, як рештки згаслої цивілізації.

Дійшовши цього висновку, отець Фернандо зробив урочисту паузу, під час якої, здавалося, чекав, коли «паства» відповість якоюсь латинською цитатою з требника.

— Амінь, превелебний отче. Яка велика правда міститься в цих словах, — промовив Фермін, щоб перервати недоладне мовчання.

— Ви розповідали про перший рік мого батька в школі, — м’яко нагадав я.

Отець Фернандо кивнув.

— Тоді він уже називав себе Караксом, хоча його батьківське прізвище було Фортюні. Спершу хлопці дражнили його за це — переважно ті, хто висміював «вічно голодну банду». Вони також глузували і з мене, бо я був сином кухаря. Ви знаєте, які бувають діти. Хоча Бог наповнює добротою їхні серця, вони повторюють те, що чують удома.

— Маленькі янголята, — втрутився Фермін.