Розділ «Місто примар»

— Багато чого. Правду кажучи, те, що я покажу, лише частина історії. Ти казала мені нещодавно, що любиш читати.

Беа кивнула, здивовано здіймаючи брови.

— Ну, ця історія про книжки.

— Про книжки?

— Про прокляті книжки, про людину, яка їх написала, про вигаданого персонажа, який вирвався зі сторінок роману, щоб спалити його, про зраду та втрачену дружбу. Це історія про кохання, ненависть та мрії, що живуть у тіні вітру.

— Звучить як рекламне оголошення до вікторіанського роману, Даніелю.

— Це, певно, через те, що я працюю в книгарні й бачив дуже, дуже багато романів. Але ця історія правдива. Це така сама правда, як і те, що цьому хлібові вже щонайменше три дні. І, як усі справжні історії, ця починається та закінчується на цвинтарі, хоча й не на такому, який ти собі уявляєш.

Дівчина посміхнулася, мов дитина, якій пообіцяли цікаву загадку або фокус.

— Я вся перетворююся на увагу.

Я проковтнув останні краплини своєї кави та кілька хвилин дивився на Беа, не кажучи нічого. Я думав про те, що мені хочеться загубитися в цих бездонних очах. Про ту самотність, яка охопить мене цієї ночі, коли я скажу їй «прощавай», бо в мене більше не буде фокусів та загадок, які б могли утримати її біля мене. Думав про те, як мало можу їй запропонувати й як багато хочу від неї.

— Я чую, як шелестять твої мозкові звивини, Даніелю. Що ти там вигадуєш?

І я почав. Я почав свою розповідь з того далекого світанку, коли прокинувся й не зміг пригадати маминого обличчя, і не зупинявся, доки не зробив паузу, щоб воскресити в пам’яті світ привидів, якого торкнувся сьогодні вранці в будинку Нурії Монфорт. Беа слухала мовчки. Я розповів їй про мій перший візит на Цвинтар забутих книжок, про ніч, яку я провів, читаючи «Тінь вітру». Розповів їй про зустріч із чоловіком без обличчя, про лист, підписаний ім’ям Пенелопи Алдаї, якого я бозна-чому носив із собою. Розповів, що ніколи так і не поцілував ані Клари Барсело, ані будь-кого ще. Розповів, як кілька годин тому тремтіли мої руки, коли я відчув дотик вуст Нурії Монфорт. Я розповів Беа про «Тінь вітру»; досі я не розумів, що ця книжка — історія про самотніх людей, про порожнечу та втрату; саме тому я знайшов у ній притулок, поки вона не переплелася з моїм власним життям.

— Нічого більше не кажи, — прошепотіла Беа. — Просто відведи мене туди.

...Уже було темно, як у склепі, коли ми опинилися біля дверей Цвинтаря забутих книжок. Я підняв кільце з головою диявола й тричі постукав. Ми чекали, сховавшись під аркою входу, і вдихали запах деревного вугілля. Обличчя Беа було дуже, дуже близько до мого, і вона посміхалася.

Невдовзі ми почули кроки, що наближалися до дверей, а потім — стомлений голос сторожа.

— Хто там? — спитав Ісак.

— Це Даніель Семпере, Ісаку.

Здається, я почув, як він вилаявся собі під ніс. Складна система замків видала тисячі рипів та стогонів, перш ніж двері нарешті подалися на кілька сантиметрів і у світлі свічки показався орлиний ніс Ісака Монфорта. Побачивши мене, сторож зітхнув та закотив очі.

— От я дурень. Навіщо було й питати? — пробурчав він. — Хто ж це ще може бути о такій порі?

На Ісакові було щось середнє між халатом, купальним костюмом та російською шинеллю. М’які домашні черевики пасували до картатого вовняного капелюха, схожого на професорську шапочку, оздоблену китичкою.