Розділ «Місто примар»

Я спіймав себе на тому, що киваю на згоду.

— Щось на кшталт того.

— Познайом мене з ним.

— Сьогодні, якщо не заперечуєш.

З-під арок університету ми вийшли під свинцеве небо й блукали без певної мети — просто звикали до присутності одне одного. Ми сховалися за єдиною спільною темою — її братом Томасом. Беа розповідала про нього, як про випадкового знайомця, про когось, кого любила, але ледь знала. Вона уникала дивитися мені у вічі й посміхалася знервовано. Я відчував, що вона вже шкодувала про те, що сказала мені під аркадою. Ті слова досі гризли її.

— Слухай, — озвалася вона, — щодо того, що я тобі сказала... Ти ж нічого не перекажеш Томасові, правда?

— Звичайно ж, ні. Нікому не скажу.

Вона знову нервово засміялася.

— Не знаю, що на мене нахлинуло. Не ображайся, але іноді легше розмовляти з незнайомцем, ніж із тим, кого добре знаєш. Чому так?

Я знизав плечима.

— Може, тому, що незнайомець бачить нас такими, якими ми є. А не такими, якими хоче нас бачити.

— Це теж цитата з твого друга Каракса?

— Ні. Я сам це щойно вигадав, щоб вразити тебе.

— І якою ти бачиш мене?

— Таємничою.

— Це найхимерніший комплімент, який я будь-коли діставала.

— Це не комплімент. Це погроза.

— Що ти маєш на увазі?

— Таємниці мають бути розгадані. Хтось мусить з’ясувати, що за ними криється.

— Ти можеш розчаруватися, коли з’ясуєш це.