Розділ «Місто примар»

Настав ранок, і пішов дощ. Вулиці затопило; злива злісно гамселила у вікна. Телефон задзвонив о пів на восьму. Я вистрибнув з крісла й схопив слухавку; серце моє калатало як скажене. Фермін у халаті та кімнатних черевиках і мій батько з кавником у руці обмінялися поглядами, до яких я вже почав звикати.

— Беа? — прошепотів я у слухавку, повернувшись до них спиною.

Мені здалося, що на протилежному кінці зітхнули.

— Беа, це ти?

Відповіді не було. Кілька секунд по тому кинули слухавку.

Хвилину я стояв, витріщаючись на телефон у сподіванні, що він знову задзвонить.

— Даніелю, вони передзвонять. Ходи снідати, — сказав батько.

Вона зателефонує пізніше, казав я собі. Певно, її хтось застукав із телефоном. Нелегко подолати поліцейський режим пана Аґілара. Нема чого панікувати.

Я таки змусив себе поснідати з батьком та Ферміном; можливо, то через дощ, але їжа геть утратила смак.

Злива не вщухала увесь ранок. Невдовзі після того, як ми відчинили книгарню, в районі відключили електрику — до обіду.

— Тільки цього нам бракувало! — зітхнув батько.

О третій почали з’являтися перші течі. Фермін запропонував піднятися до Мерседітас та попросити в неї цеберок, мисок та іншого посуду. Батько суворо заборонив це робити.

Злива тривала. Щоб заспокоїти нерви, я розповів Фермінові, що сталося вчора, хоча й промовчав про те, що побачив у склепі. Фермін слухав як зачарований; він дуже наполягав, та я все ж таки відмовився розповісти йому про форму, будову та міцність грудей Беа.

Отак потроху минав день. Після обіду, під приводом того, що хочу піти розім’яти ноги, я залишив батька читати й пішов до будинку Беа. Діставшись туди, зупинився на розі й подивився на великі вікна квартири. Запитав себе: що я роблю? Шпигую? Утручаюся у приватне життя? Чи просто клею дурня?.. Навіть якщо й так, — може, мені бракувало почуття власної гідності, але я був достатньо тепло вдягнений, щоб сховатися біля під’їзду на протилежному боці вулиці й з півгодини дивитися на вікна Аґіларів. Я бачив силуети пана Аґілара та його дружини. Але жодних ознак Беа.

Уже було близько опівночі, коли я повернувся додому, тремтячи від холоду, з тягарем на душі. Вона зателефонує завтра, — тисячі разів казав я собі, поки намагався заснути.

Але Беа не зателефонувала. Ні завтра, ні післязавтра. Вона не дзвонила цілий тиждень — найдовший у моєму житті.

Я вирішив померти.

36

Лише той, кому залишилося жити останній тиждень, може марнувати свій час так, як марнував його я. Усе, що я робив, — дивився на телефон і гриз себе думками; такий собі в’язень власної сліпоти, який навіть не припускав, що приготувала для нього доля. У понеділок удень я пішов до літературного факультету на Університетській площі, сподіваючись побачити Беа. Я знав, що вона не зрадіє, якщо я там з’явлюся й нас побачать разом; але краще накликати на себе її гнів, ніж далі жити в непевності.

Я запитав у канцелярії, де відбувається лекція професора Веласкеса, й вирішив почекати, поки звідти вийдуть студенти. Чекати довелося хвилин двадцять. Нарешті двері відчинилися, й я побачив зухвале, випещене обличчя професора Веласкеса, оточеного, як зазвичай, невеличкою групкою шанувальниць. Минуло п’ять хвилин — жодного натяку на Беа. Я вирішив підійди до дверей аудиторії й заглянути всередину. Троє дівчат скупчилися, як у недільній церковній школі, щебечучи й обмінюючись чи то конспектами, чи то секретами. Та, що скидалася на ватажка цієї компанії, помітила мою присутність і урвала свій монолог, кидаючи на мене допитливий погляд.