Розділ «Місто примар»

На зворотному шляху я помітив, що з іншого боку вулиці за мною хтось спостерігає. Спершу мені здалося, що це пан Федеріко, годинникар, але одного погляду було достатньо, щоб помітити, що той чоловік вищий і масивніший. Я, у свою чергу, зупинився, і він, на моє здивування, кивнув, немов хотів привітатися й довести: він зовсім не заперечує, щоб я помітив його присутність. Світло одного з ліхтарів упало на його обличчя. Риси здалися мені знайомими. Чоловік зробив кілька кроків уперед, застібаючи плаща на ґудзики аж до підборіддя, потім усміхнувся до мене й пішов геть у напрямку Рамблас, змішавшись з іншими перехожими. Й лише тоді я впізнав його: то був поліціянт, який тримав мене, поки інспектор Фумеро катував Ферміна.

Коли я увійшов до книгарні, Фермін допитливо поглянув на мене.

— Чого таке обличчя?

— Ферміне, гадаю, в нас проблема.

Того ж вечора ми втілили в життя план, який задумали з паном Ґуставо Барсело.

— По-перше, слід пересвідчитися, що за нами справді стежить поліція. Ми підемо пішки до «Ельс-Кватре-Ґатс», як зазвичай, щоб побачити, чи досі той чоловік там, у засідці. Твоєму батькові — ані слова, бо в нього з’являться камені у нирках.

— А що йому сказати? Він і так уже доволі підозріло дивиться.

— Скажи, що підеш купити насіння соняшника або щось подібне.

— А чому нам потрібно йди саме до «Ельс-Кватре-Ґатс»?

— Бо там продають найсмачніші в радіусі п’яти кілометрів бутерброди із шинкою. І нам слід поговорити. Не будь занудою, Даніелю. Роби, як я кажу.

Вітаючи будь-яку справу, яка б відволікла мене від моїх думок, я скорився. За кілька хвилин я вже виходив на вулицю, запевнивши батька, що до обіду повернуся. Фермін чекав на мене на розі. Як тільки я приєднався до нього, він підвів брови, що означало: мені слід починати рухатися.

— За п’ятнадцять метрів від нас гримуча змія. Не повертай голови.

— Той самий?

— Не думаю, якщо він тільки не зменшився в розмірі від такої дощової погоди. Цей виглядає як новак. У нього газета тижневої давності. Фумеро, мабуть, набирав учнів з благодійного притулку.

В «Ельс-Кватре-Ґатс» наш поліціянт у цивільному сів за стіл у кількох метрах від нас, удаючи, що перечитує звіт про футбольні матчі за минулий тиждень. Кожні двадцять секунд він крадькома кидав на нас погляд.

— Подивись, як він, бідолашний, спітнів, — сказав Фермін, хитаючи головою. — Ти, здається, десь далеко, Даніелю. Ти розмовляв з дівчиною чи ні?

— Слухавку взяв її батько.

— І ви мали приємну дружню розмову?

— То був монолог.

— Зрозуміло. Слід припустити, що ти наразі не можеш звертатися до нього «татку»?