Розділ «Місто примар»

Я засміявся. Мабуть, із себе самого.

— Що тобі відомо про Клару Барсело?

— Нічого.

— А мені ще менше, — зізнався я.

— Я тобі не вірю.

Я нахилився над нею й подивився в очі.

— Я ніколи ні з ким цього не робив.

Беа посміхнулася. Моя рука опинилася між її стегон. Я кинувся на неї, шукаючи її вуст так спрагло, наче зненацька відкрив, що канібалізм — найвище втілення мудрості.

— Даніелю? — покликала Беа тихенько.

— Що? — спитав я.

Відповіді так і не було.

Стовп холодного повітря просвистів під дверима, і в цю нескінченну мить — перш ніж вітер задув свічки — наші очі зустрілися, й ми відчули, що казку пристрасного моменту зруйновано. Секунди нам вистачило, щоб зрозуміти: з того боку дверей хтось був. Я побачив жах на обличчі Беа, а за мить нас накрила темрява.

Жорстоко гримнули двері. Немов у них грюкнув сталевий п’ястук, майже зриваючи їх із завіс.

Я відчув, як Беа здригнулася в темряві, й обійняв її. Ми пересунулися в інший бік кімнати, й тут іще один удар зі страшенною силою влучив у двері, відкидаючи їх до стіни. Беа скрикнула та сховалася за мною. Блакитний туман заповзав з коридору; від задутих свічок зміївся дим. Одвірки відкидали тіні, схожі на стилети, й мені здалося що я бачу незграбну фігуру на краю темряви.

Я з острахом вдивлявся в коридор, сподіваючись, що то якийсь жебрак наважився вдертися в зруйнований особняк, шукаючи притулку в цей паскудний вечір. Але бачив я, як і раніше, тільки смужки блакитного повітря, яке наче сочилось крізь вікна.

Беа, зіщулившись у куточку, тремтячими губами прошепотіла моє ім’я.

— Там нікого немає, — сказав я. — Певно, то був порив вітру.

— Вітер не стукає у двері, Даніелю. Ходімо звідси.

Я повернувся до кімнати й зібрав наші речі.

— Ось, одягайся. Ходімо надвір, подивимося.