Розділ «Місто примар»

— Отже, я здаюся тобі пришелепуватим.

— Ні. Примхливим. Розумію, що у твоєму віці можна будь-яку дрібницю сприймати як кінець світу, але у всього є межа. Сьогодні ввечері ми з тобою підемо до клубу на вулиці Платерія, це дуже модне місце. Я чув, туди приїхали кілька новеньких скандинавських дівчат зі Сьюдад Реаль — справжні красуні. Гуляємо моїм коштом!

— А що скаже Бернарда?

— Дівчата для тебе. Я почекаю в передпокої, почитаю журнал і подивлюся на прекрасний крам здаля, бо я навернувся до моногамії, якщо не in mentis[55] то принаймні de facto[56].

— Дуже вдячний тобі, Ферміне, але...

— Вісімнадцятирічний юнак, який відмовляється від такої пропозиції, не при здоровому глузді. Потрібно щось негайно робити. Ось.

Він пошукав у кишенях та простягнув мені кілька монеток. Я здивувався: невже цими копійками він збирався фінансувати візит до розкішного сералю іберійських німф?

— Із цим ми далеко не підемо, Ферміне.

— Ти один з тих, хто падає з дерева, але так і не досягає землі. Невже ти насправді вважаєш, що я поведу тебе до дому розпусти, а назад приведу з гонореєю — до твого батька, найсвятішого чоловіка, якого я коли-небудь зустрічав? Я розповів тобі про дівчат, щоб подивитися на твою реакцію, звертаючись до єдиної частини твого тіла, яка, здається, залишилася в робочому стані. Монети для тебе, щоб ти пішов до таксофона на розі й наодинці подзвонив своїй коханій.

— Беа досить ясно сказала, щоб я їй не телефонував.

— Вона також сказала, що сама зателефонує у п’ятницю. Сьогодні вже понеділок. Утім, як хочеш. Вірити в жінок — одне, вірити в те, що вони кажуть, — зовсім інше.

Переконаний його доводами, я вислизнув з книгарні, пішов до громадського таксофона на розі вулиці й набрав номер Аґіларів.

На п’ятому сигналі хтось на іншому кінці мовчки підняв слухавку, не озиваючись. Минуло п’ять секунд.

— Беа? — прошепотів я. — Це ти?

Голос, що відповів, наче вдарив мене у живіт бияком.

— Ти, сучий сину, присягаюся, я тебе заб’ю до смерті!

То був металевий голос, сповнений справжньої злості. Крижаний та спокійний. Саме це налякало мене безмежно. Я уявляв, як пан Аґілар у передпокої тримає слухавку телефонного апарата — того самого, яким я нерідко користувався, щоб подзвонити батькові та сказати, що запізнюся, бо проведу вечір у Томаса. Я залишався на місці, слухаючи дихання батька Беа й мовчки розмірковуючи, чи впізнав він мій голос.

— Бачу, тобі бракує сміливості розмовляти, покидьку. Будь-який мерзотник може скоїти те, що скоїв ти, але тільки справжньому чоловікові дістане мужності показати своє обличчя. Я б помер від сорому на саму думку, що сімнадцятирічна дівчинка хоробріша за мене, — бо вона не назвала твого імені й не зробить цього. Я її знаю. Отже, якщо ти не маєш мужності показати своє обличчя задля Беатріс, розплачуватися за те, що зробив ти, буде вона.

Коли я поклав слухавку, руки мої тремтіли. Я навіть не подумав: через мій дзвінок справи Беа стали ще гіршими. Єдине, що мене турбувало, — це можливість залишитися невпізнаним. Я зрікався людини, яку на словах кохав, але насправді лише використовував. Я робив так і раніше, коли інспектор Фумеро бив Ферміна. Я зробив так знову, коли покинув напризволяще Беа. Я робитиму так знов і знов, як тільки цього вимагатимуть обставини.

Хвилин десять я залишався на вулиці, намагаючись заспокоїтися, перш ніж повертатися до крамниці. Може, слід знов подзвонити панові Аґілару й зізнатися: так, це я, Даніель Семпере, і я божеволію від його дочки. Крапка. І нехай тоді він приходить сюди у своїй генеральській формі та б’є мене. Він має на це право.