Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

Дрібні феодали, які грабували на воді і широких шляхах, в нечисту годину підтримували знать: вони охоче втихомирювали з нею народ, бо мали з того великий зиск.

Морями гуляли і пірати незнатного походження. Запеклі вороги як міської багатирні, так і сільської панви, вони розбійничали на свій ризик і страх. То були здебільшого капітани й моряки, які повставали проти своїх повелителів — купців — і молодцювали на широкий мах, живучи з грабунку. Ті пірати, що чулися в силі й тайкома зносилися із цеховиками й біднотою, вдиралися в міста і пускали червоних півнів купцям та заможним городянам. Гоноровитим майстрам теж не давали потачки: їм мстилися не згірше ніж князям та вельможам.

Піратство в ті часи ні зневажалося, ні заборонялося. Князі, єпіскопи, королі пожиткувалися розбійниками як слухняними найманцями або й власноруч грабували.

Слабіші стікали кров’ю. Сила стояла вище від закону. Як не було єдиної держави, так не було і єдиних прав. А король, котрий мусив би дбати за порядок у своєму царстві, заклопотаний був князями-бунтарями на півдні краю та в Італії. Сувору північ полишили напризволяще.

Слідом за Любеком, провідним містом щодо значення та сили у Ганзі, йшов Штральзунд — наймогутніший і найбагатший на східному узбережжі Померанії. Після розгрому датського короля він винісся вгору. При розподілі здобичі йому дісталась левова пайка. Щоправда, найбільше відцупив панівний рід Вульфлямів. Вони отримали чотирнадцять датських кораблів. Усі доходи од вилову риби на Сконе стікались до них. А опріч того, зловживаючи своїми посадами, вони ошукували городян і велися на свій лас — як самостійні князі.

Не такий був дрібний купець Гозанг. Він мав лише одного корабля, затято ворогував з Вульфлямами, у боротьбі спираючись на цеховиків. Він знав, що цілковитий розквіт міст і їхня перемога над померанськими та рюгенськими феодалами прийдуть тільки тоді, коли знедолений люд повстане і сягне демократичних свобод.

Але Вульфлями і вся багатирня добре боронили свої права. Германа Гозанга вони мали за першого ворога і смертельно воювали з ним.

Тепер вони надумали завдати йому вирішального удару.

Вульфлям напав зненацька.

Гозанга нагально викликали до ратуші: «З якого це дива такий поспіх?» — не добирав він.

Удома не було нікого: ні дружини, ні глухого слуги.

Герман зайшов до своєї кімнати й переодягся. Посильний чекав на сходах. Хоча б не повіявся кудись писар Бендов! Та, зрештою, навіщо він йому! Засідання в ратуші так чи інакше не втаїти від громади, навіть коли радників і викликали під сторожею.

Його пойняло передчуття чогось особливого. А що коли сьогодні він усправжки доскочить успіху? Ніхто не заборонить йому заговорити зрозумілою мовою до всієї громади крізь барвисті вікна ратуші, які хай мало пропускають світла, зате пропустять кожне його слово. Бережіться, Вульфлями! Відповісте, куди вісімнадцять літ дівали громадські гроші! Відповісте, як одурили городян, коли здерли з них шість тисяч марок, начебто на понову обкраденої рибальської скарбниці! Відповісте, куди запропастили кошти на укріплення острова Стріла! Відповісте, за все відповісте!

Коли Герман Гозанг приперезав до пояса меч, який засвідчував його радницький сан, і рушив під вартою в недалеку дорогу до ратуші, він почував себе впевнено — сам собі здавався полководцем, що веде військо у бій за добромисне й справедливе діло. Тільки одне завдавало йому прикрощів: він не встиг переговорити із Зарновим і наперед узгодити з ним свої дії.

Герман Гозанг увійшов до зали засідань, і, на його подив, два бургомістри і всі радники були тут як тут, — пахло навіть тим, що між ними вже відбулася якась попередня домова. Йому вказали на місце в третьому ряду серед радників, «які вступили в сан», але, на жаль, щонайдалі від Зарнова.

Радники сиділи у правому куті на кріслах з високими спинками, оздобленими багатим різьбленням: всілякими гачками й викрутасами, а в глибині, тут таки ж праворуч, навпроти дверей, на кріслах, ще просторіших і з ще вищими спинками, примостилися бургомістр Бертрам Вульфлям і його заступник Ніколаус Зігфрід.

Саме виступав Вульфлям і прокволою, недоладною мовою говорив про обладнання гавані. Гозанг дедалі дужче занепокоювався. Його доправили сюди, мов злочинця, вже коли рада розпочалась. Щойно бургомістр замовк, Германові захотілось викласти перед радою свої болячки. Він пошукав очима Карстена Зарнова, який ніби й не помічав його погляду, а, мов зачарований, дивився на Вульфляма.

Бургомістр і його сини були вищі за кожного радника на добрий лікоть. Старий Вульфлям з роками погладшав: груди у нього випинались, наче панцир, а величезний живіт надавав його постаті вигляду непереможного богатиря, якому, здавалось, варто опустити руку — і від присутніх тільки водиця потече. Його сини носили довжезні «вульфлямівські» бороди. У старого Вульфляма кошлата борода відливала рудуватою барвою, закривала півлиця і спадала, предовгим жмутом на його могутні груди. 3-під берета на здоровенній голові вибивались чорнісінькі пасма — сімдесят років не посіяли між ними жодної сивинки. А в очах під кущавими бровами світилося щось розсудливе, шляхетне і владне. При всій відразі й ненависті до бургомістра, Гозанг захоплювався його величавістю. Глянувши на цього поважного, мало не королівського виду чолов'ягу, ніхто б не запримітив у ньому ні грошолюбства, ні замашок убивці, ні жадоби до влади і взагалі нічого од вовчого єства, що ладне отруювати, різати й катувати.

Із своїх думок Гозанг похопився, коли заговорив Ніколаус Зігфрід. І хоч зростом Зігфрід вигойдався вище середнього, поруч із Бертрамом Вульфлямом він видався малим і закволим — постава у нього була струнка і майже тендітна. Його довгасте кощаве обличчя здавалось ще плескатішим через невисоке чоло. На добрий десяток молодший від Вульфляма, він виглядав на десять літ старшим за нього: чуприна геть посивіла, під стомленими очима синіли капшуки. Якщо голос у старого Вульфляма був басовитий, зичний, то в нього він звучав високо, почасти навіть різко й неприємно.

Але як же насторожився Гозанг, коли він почув, про віщо торочить Зігфрід! А розповідав він про сумний нелад у місті, якого не знали в ньому споконвіку і, дай боже, щоб не знали ніколи. І як йому не гірко, але він — бургомістр, і люб-не-люб розкаже про неприємнощі. Отож хай панове видобудуть науку з його слів.