Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

У нове місце речі затягали я, мама й Лейла та троє малознайомих хлопців, які охоче взялися допомагати, побачивши мене у великій хустці.

Зарядку не роблю. Медитую. Уже три дні бігаю до інституту. Нічого не встигаю.

На новому місці, за давньою прикметою, в першу ніч я загадала, щоб мені приснився коханий. Побачила чоловіка, яка живе на мості. Унизу — бурхлива річка. Він світловолосий і синьоокий. Дуже красивий. Він простягнув мені лист і сказав:

— Ми будемо довго листуватися з тобою.

Яких тільки снів не буває — у цей я не повірила. Зате далі містика так і повалила!

З’явившись посеред відпустки в газету «Молодість», я виявила, що під час моєї відсутності мене стали друкувати в кожному випуску! Думали, я не дізнаюсь? Набрала газет із різних випусків, одержала зарплатню. Нарахували копійки! Як на них прожити?

Цариця встигла, побачивши мене, сказати: «Геть звідси!», але на поведінку керівниці я вирішила не звертати уваги.

Переглядаючи останні номери газети, я наткнулася на статтю. У ній розповідалося про молоденьку дівчину Зарему, студентку університету, яка загинула під час перестрілки, що раптово почалася біля Будинку моди, в центрі Ґрозного. Звичайно, ця історія справила на мене враження, і, помолившись про її душу, я лягла спати. І наснився мені сон. Криваво-червоні лабіринти, обтягнуті оксамитом. Пурпуровий оксамит на стелі, на підлозі, на стінах. Красива дівчина в хустці вийшла до мене назустріч.

— Ти знаєш, як мене вбили? — спитала вона.

Я впізнала Зарему — дівчину з газетної статті — й відповіла:

— Ні.

Вона стала розповідати, а я відразу опинялася в потрібному часі та просторі. З’явилися кілька чоловіків у чорному одязі. Вони покликали на розмову молодого хлопця років тридцяти і вбили його. Зарема проходила повз і все побачила. Вона кинулася хлопцеві на допомогу, не розуміючи, що він уже мертвий. А його вбивця відкинув каптур, і Зарема випадково розгледіла обличчя. Він помітив її погляд і тихо сказав їй:

— Я не стану тебе вбивати. Іди! Ти мені не потрібна.

Вона злякалась і побігла. Чоловік зробив у її бік кілька пострілів. Після чого зник у натовпі. Я спитала Зарему:

— Чому ти не врятувалася? Чому ти померла?

— Я могла повернутись і жити, але вирішила лишитися тут, — сказала дівчина.

Потім вона схопила мене за руки й закричала:

— Вони — вбивці! Вбивці! Люди, що малюють свастику! Люди, що малюють свастику! Вони в Чечні. Вони в Росії. Їх безліч. Але інші про це не знають. Ці люди страшніші за диявола, ті, що малюють свастику!

Під враженням від такого неймовірного сновидіння, адже в статті нічого не написано ні про якого вбитого чоловіка, я пішла до Будинку моди. Там багато продавців газет, соку та пиріжків. Свідки були. Відразу до мене підійшла висока чеченка, схожа на вчительку. Вона торгувала книжками. Ось що вона повідомила:

— Якісь люди, я їх погано запам’ятала, вбили хлопця років тридцяти. Він лежав отут (вона показала на асфальт недалеко від свого стола). Усі закричали й кинулися тікати. А через якийсь час пролунали ще постріли, і впала дівчина. Вона померла не відразу. Спочатку вона була непритомна. Померла по дорозі в лікарню.