Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

На святі День перемоги, 9 травня, були теракти. Але мені насточортіло їх описувати, тож утримаюсь.

Торгівлі ніякої. Хоч іди й жебракуй!

Вічно вбога Царівна

Учора була в школі. Здала письмові роботи. Клопоталася про дозвіл скласти іспити з 11-м класом. Мені усно дозволили. Сподіваюсь на перемогу!

Мамі виповнилось 52 роки. Скільки років такого життя витримає її хворе серце?

Учора на тренуванні з карате не було жодної дівчини. Я і 60 хлопців! Жах!!!

Давня проблема: вирішили закрити ринок. Побудувати той самий спортивний комплекс. А де ми будемо заробляти і що ми будемо їсти?

Нові сусіди, які теж працюють у міліції, як і чоловік Пліткарки, — страшні. Пиячать. І це — міліція?! Їх уже встигли налаштувати проти нас. Гадаю, Пліткарка.

Сьогодні ця жінка викинула коника, поки я була в школі. Групі людей, які прибирають сміття в нашому дворі, не соромлячись, під нашими вікнами вона у відповідь на слова про мене: «Яка Поліна-Патимат дівчинка гарна. Багато працює, вчиться, дбає про матір», — сказала, що я «знайома» (!) з російськими військовими. «Люди кажуть, — значуще закочуючи очі, брехала Пліткарка, — її часто бачать на постах».

Мама не витримала, почувши нісенітницю з балкона. Висловилася хитрючій сусідці, що бруд на чисте безкарно не ллють! І що вона попросить Всевишнього помститися наклепниці. Брехуха одержить «винагороду» за брехливі слова. Страждатиме. Ще мама побажала, щоб сусідські діти так працювали, так хворіли й були так поранені, як я.

— І поголодувати не завадить — мозок проясниться! — додала мама в гніві.

Тепер уже півдня мама плаче. При цьому вона постійно тримає праву руку на Зеленій книзі. Носить її за собою з кімнати в кухню і назад.

Я пишу уроки. І тебе, мій Щоденнику.

Ми зробили висновок: Пліткарка продовжує мститися за рідню. Ту, з якою ми боролися, відстоюючи Валю й Альонку. Інших причин немає.

Царівна Будур

Привіт, Щоденничку!

Я дала дівчинці Мар’ям із карате книжку про йогу. Ту саму, що стала мені несподіваним подарунком від жінки, яка від’їжджала до Бразилії. Бачила Седу. На тренуваннях вона старається. Седа найстарша з нас, їй 28 років. Не має чоловіка й переймається. Виглядає собі когось, хто може ним стати. Це її секрет!

Із дружиною міліціонера, Пліткаркою, ми вороги, це ясно. Але зі східною впертістю, як тут уміють, ми продовжуємо спілкуватись. Я зовні помирила її і маму. Не битися ж на одному поверсі щодня? Ну бреше людина. А інші взагалі вбивці й наркомани!

У нас навіть була спільна пригода 23 травня. О 4.00 ми з сусідкою Пліткаркою пішли займати чергу по дитячу допомогу. Вона — на дітей. Має їх трійко. Я — на себе, у надії, що заплатять! Була комендантська година. Вона до 6.00. Це час, коли стріляють без попередження. Але люди йдуть у справах. Ризикують! Інакше нічого не одержати. Ні грошей, ні гуманітарної допомоги харчами. Черги скрізь колосальні. Дивимось: стоїть біля дороги машина «жигулі», а номери зняті. Наче порожня. Але раптом ізсередини пролунав тихий стукіт. Ми побачили в машині двох чоловіків у масках! Вони лежали на сидіннях. Побачивши нас, підвелися. Навіщось ізсередини постукали в скло. Після їхнього стукоту з кущів вибігає хлопець. На вигляд років 25, у синьому камуфляжі. Чеченець.

Він миттю наставив на нас автомат. Позаду цієї особи ми побачили дівку, явно росіянку, що стояла на проїжджій дорозі! У білявки в руках був тонкий дріт! Ми не зрозуміли: хто це? «Червоні? Білі? Тікати! Рятуватись!» — спрацювала інтуїція. І ми побігли. За нами погнався чоловік із автоматом.