Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Річард кивнув. Попри наближення Талісмана, він знову здавався виснаженим.

— Так.

— Битва буде пекельною.

— Що ж, зроблю, що зможу.

— Я люблю тебе, Річарде.

Річард зморено посміхнувся.

— Я теж тебе люблю, Джеку. А тепер ходімо, поки в мене не розладналися нерви.

Слоут справді вірив, що все під контролем. Насамперед ситуація, але й він сам теж. Вірив у це, аж доки не побачив, як його син, очевидно, виснажений, хворий, але аж надто живий, виходить із Чорного Готелю, обхопивши Джека Сойєра за шию, а голова його лежала на Джекових грудях.

Слоут також вірив, що може тримати під контролем свої емоції щодо виплодка Філа Сойєра — це через свою лють він пропустив Джека: спершу в Королівському павільйоні, потім на Середньому Заході. Боже, той перетнув Огайо без пригод, а Огайо — це ж майже поруч з Оррісом, Морґановою цитаделлю. Але лють призвела до неконтрольованої поведінки, і хлопчисько втік. Морґан тамував лють — але тепер вона спалахнула з хворою й нездоланною силою, немовби хтось підлив гасу в спокійне полум’я.

Його син досі живий. Його любий синочок, котрому він збирався передати у спадок світи і всесвіти, спирався на Сойєра.

Але й це ще не все. У руках Сойєра блищав і світився, наче зоря, що впала на землю, Талісман. Навіть звідси Слоут відчував це — немовби гравітаційне поле планети несподівано зросло, тягнучи його вниз, змушуючи серце скажено битися; наче прискорювався час, висушуючи плоть, затуманюючи погляд.

— Пече! — завив Ґарднер біля нього.

Більшість Во́вків, які пережили землетрус і прийшли до Морґана, тепер відходили назад, затуливши лапами очі. Кількох навіть знудило. Морґан на мить відчув запаморочливий страх… а тоді його лють, збудження і божевілля, які так давно підживлювалися неймовірно грандіозними мріями про всесвітнє панування, роздерли павутину його витримки.

Він підвів великі пальці до вух, засунув їх глибоко всередину — так глибоко, що стало боляче. Потім висолопив язика і помахав вільними пальцями Містеру Джеку-Сраному-Уйобку-Скоро-Покійнику-Сойєру. Через секунду верхні зуби опустилися вниз, як ворота замку, підчикриживши кінчик язика. Слоут цього навіть не помітив. Він підняв Ґарднера за бронежилет. Обличчя Превелебного побіліло від страху.

— Вони вийшли, у них це, Морґане… Володарю… ми маємо бігти, ми повинні бігти…

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! — закричав Морґан в лице Ґарднера. Кров з його відкушеного язика розліталася врізнобіч. — ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО, ТИ, ЕФІОПСЬКИЙ ВИРОДКУ, ВІН УБИВ ТВОГО ХЛОПЧИКА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО І РОЗСТРІЛЯЙ ГРЬОБАНИЙ ТАЛІСМАН! СТРІЛЯЙ ПАЦАНУ МІЖ РУКИ І РОЗБИЙ ЙОГО!

Слоут заходився повільно пританцьовувати навколо Ґарднера, корчив жахливі пики. Великі пальці знову опинилися у вухах, інші — матлялися біля голови. Підрізаний язик висовувався з рота, як іграшка на Святвечір, що розгортається з гучним звуком сурми. Він нагадував дитину-вбивцю — веселе і водночас огидне видовище.

— ВІН УБИВ ТВОГО СИНА! ПОМСТИСЯ ЗА СИНА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ТИ ЗАСТРЕЛИВ ЙОГО БАТЬКА, ТЕПЕР ДОСТРЕЛЬ І ЙОГО!

— Руель, — замислено промовив Ґарднер. — Так. Він убив Руеля. Він найгірший сучий виплодок, якого носила земля. Усі хлопчики. Це аксіома. Але він… він…

Ґарднер повернувся до Чорного Готелю і приклав «Везербі» до плеча. Джек та Річард пройшли центральні сходи і пішли широкою пішохідною доріжкою, яка ще кілька хвилин тому була рівною, а тепер з неї стирчала бруківка. У прицілі обидва хлопчики були завбільшки з будинки на колесах.