Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ти готовий… друзяко?

— Ага, — сказав Річард. — Але я чомусь думаю, що морем нам не повернутися. Здається, я чув, як під час Великої Колотнечі завалився балкон.

— Ми вийдемо через головні двері, — сказав Джек. — Навіть якби Господь створив прохід через океан з вікна на берег, я б усе одно вийшов через головні двері. Ми не тікаємо звідси, Річі. Ми йдемо як гості, що сплатили за проживання. Мені здається, ми сповна заплатили. А ти як гадаєш?

Річард простягнув худорляву руку долонею вгору. На ній досі червоніли вилікувані виразки.

— Гадаю, ми повинні це зробити заради нього, — сказав він. — Дай п’ять, Джекі.

Джек ляснув долонею по долоні Річарда, а потім вони вдвох рушили коридором, і рука Річарда обнімала Джека за шию. У коридорі Річард витріщився на купи мертвого металу.

— Що за хрінь?

— Бляшанки з-під кави, — сказав Джек і посміхнувся. — «Максвел Гауз».

— Джеку, що заради всіх свя…

— Не переймайся, Річарде, — сказав Джек.

Він посміхався і досі почувався чудово, але дроти напруги спрацювали в його тілі одночасно. Землетрус скінчився… але насправді це не так. На них чекатиме Морґан. І Ґарднер.

Не переймайся. Хай усе буде, як і має бути.

Вони дійшли до вестибюля, і Річард здивовано зиркнув на сходи, зламану реєстраційну конторку, розкидані трофеї і прапори. Голова чорного ведмедя ткнулася носом у скриньку для поштової кореспонденції, наче там смачно пахло медом.

— Ого, — сказав Річард, — таке враження, що тут усе зараз завалиться.

Джек потягнув його до двостулкових дверей і помітив, що Річард жадібно дивиться на сонячне світло.

— Ти справді готовий до цього, Річарде?

— Так.

— Там твій батько.

— Ні, не він. Мій батько мертвий. А той, хто там, це… як ти його називаєш? Його Двійник.

— Ох.