Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Добре, — сказав Джек. Раптом його наповнила навіжена впевненість. — А тепер дістаньмо його. Ну ж бо…

Він глянув на Річарда і побачив, що друг зараз от-от знепритомніє. Він стояв на піску і хитався, а його напівзаплющені очі затьмарились.

— А хоча, може, краще просто посидь тут, — сказав Джек.

Річард похитав головою.

— Ходімо, Джеку. Сібрук-Айленд. Увесь шлях… до кінцевої зупинки.

— Мені доведеться вбити його, — сказав Джек. — І я зроблю це, якщо зможу.

Річард похитав головою з похмурою, впертою наполегливістю.

— Не мій батько. Казав тобі. Батько помер. Якщо ти покинеш мене, я поповзу. Якщо доведеться, я поповзу просто крізь гидь, що лишилася від того типа.

Джек поглянув на скелі. Він не бачив Морґана, але нітрохи не сумнівався, що супротивник там. І якщо Спіді досі живий, Морґан саме зараз може вживати заходів, аби виправити це. Джек спробував посміхнутися, але не зміг.

— Подумай про мікроби, які можеш підхопити. — Він ще з мить повагався, а тоді знехотя дав Талісман Річарду. — Я понесу тебе, але ти понесеш це. Тільки не впусти кульку, Річарде. Якщо ти впустиш її…

Як там Спіді казав: «Якщо ти впустиш її, то все втрачено».

— Я не впущу.

Джек поклав Талісман Річардові в руки, і знову здалося, ніби тому стало трохи ліпше від цього дотику… але не набагато. Його обличчя було жахливо блідим. Омите ясним сяйвом Талісмана, воно нагадувало обличчя мертвої дитини, на яке потрапив спалах поліційного фотоапарата.

Це готель. Він отруює Річарда.

Але винен не готель; тобто не лише він. Це Морґан. Річарда отруює Морґан.

Джек розвернувся, збагнувши, що йому неприємно відводити погляд від Талісмана навіть на одну мить. Він нахилив спину і вигнув руки, мов стремена. Річард заліз верхи. Однією рукою він тримав Талісман, а другою обхопив Джекову шию. Джек підтримав Річарда за стегна.

Він легкий, як пір’їнка. Він страждає від свого раку. І хвороба ця триває все життя. Морґан Слоут випромінює зло, і Річард конає від наслідків цієї радіації.

Джек побіг до скель, за якими лежав Спіді. Хлопець відчував тепло і світло Талісмана над головою.

Ліворуч він обігнув скупчення скель, тримаючи Річарда на спині, досі сповнений навіженої впевненості… і усвідомлення цієї навіженості зійшло на Джека жорстко і несподівано. Огрядна нога у вовняних світло-коричневих штанах (під якими Джек невиразно побачив бездоганно чисту коричневу нейлонову шкарпетку) раптом вигулькнула з-за останньої скелі, немов шлагбаум.

«Лайно! — заволав Джеків мозок. — Він чекав на тебе! Ти цілковитий дурень!»