Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Ти ніколи не зможеш спуститися сходами.

Мусиш. Мусиш.

Джек дістався до місця, де зіткнувся з чорним лицарем. Світ пішов іще однією хвилею; Джек похитнувся і побачив шолом, який швидко покотився підлогою. Джек продовжував дивитися вниз. Сходи рухалися, мов гігантські жахливі хвилі, через що Джека знудило. Одна сходинка відлетіла, оголюючи чорну діру.

— Джеку!

— Іду, Річарде!

Цими сходами тобі не спуститися. Шлях загороджено, малюку.

Мусиш. Мусиш.

Тримаючи коштовний і крихкий Талісман у руках, Джек пішов сходовим просвітом, який тепер нагадував летючий килим з арабських казок, що потрапив у торнадо. Сходи нахилилися, а хлопчика закинуло вперед до пройми, через яку впав шолом чорного лицаря. Джек закричав, відсахнувся вбік — правою рукою, притискаючи Талісман до грудей, а лівою розмахуючи ззаду, щоб опертися. Нічого не було. Його п’ятки ковзнули вперед, і він покотився в порожнечу і забуття.

Від початку землетрусу минуло п’ятдесят секунд. Лише п’ятдесят секунд — але ті, хто пережили його, розкажуть вам, що об’єктивний час, час на годиннику, втрачає будь-який сенс під час стихії. Через три дні після землетрусу, який відбувся 1964 року в Лос-Анджелесі, репортер теленовин запитав у вцілілого, котрий перебував поряд з епіцентром, про те, як довго він тривав.

— Він досі триває, — спокійно відповів він.

Через шістдесят дві секунди після початку землетрусу всі вершини Пойн-Венуті вирішили скоритися долі і перетворилися на низини Пойнт-Венуті. Вони впали на місто з багнистим курруммммп, залишивши по собі лише самотній виступ міцної скелі, яка звинувачувально вказувала на «Ейджинкурт». З одного із нових зсувів так і залишився стирчати димар, схожий на пеніс під час ерекції.

На пляжі Морґан Слоут та Сонячний Ґарднер стояли, підтримуючи один одного, немовби танцювали хула-хула. Ґарднер скинув з плеча «Везербі». До них приєдналося кілька Вовків з виряченими чи то від жаху, чи від безмежної люті блискучими очима. Ще більше їх наближалося. Вони або вже змінилися, або змінювалися. Одяг на них рвався на шмаття. Морґан помітив, як один Вовк упав на тверду землю і заходився кусати її, наче вона була ворогом, якого можна вбити. Слоут подивився на це божевілля, а тоді відвернувся. Фургон, на бортах якого психоделічні літери складалися у слова «ДИКЕ ДИТЯ», нісся на всій швидкості сквером Пойнт-Венуті, на якому колись діти благали батьків купити їм морозиво та прапорці з зображенням «Ейджинкурта». Фургон доїхав до краю, вилетів на узбіччя і покотився до пляжу, збиваючи зачинені кіоски. Тріщина. Земля розчахнулася — і «ДИКЕ ДИТЯ», що вбило Томмі Вудбайна, зникло навіки-віків, завалившись носом уперед. Двигун вибухнув і полум’я здійнялося в небо. Спостерігаючи за машиною, Слоут на мить згадав свого батька, котрий проповідував про Вогонь Святого Духа. Тріщина зникла.

— Тримайся! — закричав Морґан Ґарднеру. — Гадаю, все завалиться і поховає його під собою, але якщо він вилізе, ти його просто застрелиш, буде землетрус чи не буде.

— Ми дізнаємося, якщо ВОНО розіб’ється? — пропищав Ґарднер.

Морґан Слоут ощирився, як кабан у хащах солодкої тростини.

— Ми дізнаємося, — сказав він. — Сонце стане чорним.

Сімдесят чотири секунди.

Ліва рука Джека вчепилася в зазубрені рештки перил. Талісман шалено сяяв навпроти його грудей, лінії довготи та широти світили розжареними вольфрамовими нитками, як у лампочці. П’ятки Джека нахилилися, а підошва почала ковзати.

Падаю! Спіді! Я зараз…

Сімдесят дев’ять секунд.