Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Усе скінчилось.

Раптово все скінчилося.

От тільки для Джека, як і для того вцілілого після землетрусу 1964 року, усе досі тривало, принаймні в голові. У якійсь частині свідомості земля дрижатиме, як желе на церковному пікніку, навіки-віків.

Хлопчик відсунувся від прірви, відповз на середину покручених сходів. Спинився, важко дихаючи, його обличчя блищало від поту; він притискав до грудей круглу зірку Талісмана. Хлопчик завмер і слухав тишу.

Десь щось важке — бюро або шафа — застигло в непевному становищі, а тоді впало з приголомшливим тріском.

— Джеку! Будь ласка! Гадаю, я вмираю! — Безпорадний стогін Річарда справді звучав так, наче друг підійшов до останньої межі.

— Річарде! Я йду!

Джек продовжив спускання сходами, покрученими, вигнутими, благенькими. Багатьох сходинок бракувало, тому доводилося переступати. В одному місці не було аж чотирьох сходинок, і хлопчик стрибнув, однією рукою притискаючи Талісман до грудей, а другою ковзаючи перилами.

Усе досі розвалювалося. Скло розбивалося і брязкало. У якомусь туалеті шалено раз за разом змивалася вода. У коридорі реєстраційна стійка з червоного дерева тріснула навпіл. Двостулкові двері розчахнулися, яскравий клинець світла падав крізь них, а старий вологий килим, здавалося, тріщав і парував, обурюючись світлом.

«Хмари розбіглись, — подумав Джек. — Визирнуло сонце. А тоді з’явилася ще одна думка: — Ми вийдемо крізь ці двері, друже Річі. Ти і я. Великі, мов життя, горді за самих себе».

Коридор, що проходив повз бар «Чапля» до обідньої зали, нагадував декорації до котрогось із давніх випусків «Сутінкової Зони», де все було викривлене. Ось підлога нахилилася ліворуч, а тут — праворуч; далі з’явилися верблюдячі горби. Джек розганяв морок Талісманом, як найбільшим у світі ліхтариком. Він зазирнув у їдальню і побачив, що Річард лежить на підлозі, закутавшись у скатертини. З його носа текла кров. Наблизившись, Джек побачив, що деякі з твердих червоних наростів луснули, і білі жуки виповзають із плоті Річарда, ліниво ковзаючи по його щоках. Один із них на Джекових очах виповз із Річардового носа. Річард закричав із кволим нещасним бульканням і вхопив жука. Це був крик того, хто вмирає в агонії. Його сорочка напиналася і ворушилася через гидоту, що повзала під нею.

Джек рушив до друга кривою підлогою… павук залетів вниз із напівмороку, сліпо розбризкуючи в повітрі отруту.

— Шраний злодій! — зашамкав він своїм високим, гучним комашиним голосом. — О, ти, шраний злодій, поклади, де вжяв, поклади, де вжяв!

Навіть не замислюючись, Джек здійняв Талісман. Він спалахнув білим полум’ям — веселковим полум’ям — і павук, зіщулившись, почорнів, а за мить обернувся на крихітну грудку тліючого вугілля, що повільно-повільно колихалася в повітрі, аж доки зовсім не спинилася. Нема часу дивитися на цю дивовижу. Річард помирає.

Джек дістався до друга, впав навколішки біля нього і розгорнув схожу на простирадло скатертину.

— Я нарешті дістав його, друзяко, — прошепотів він, намагаючись не помічати жуків, які виповзали з Річардової плоті.

Він підняв Талісман, замислився, а тоді опустив його на лоб Річарда. Річард жахливо закричав і спробував скинути кулю. Джек поклав руку на кістляві груди друга і втримав його — це було не важко. Засмерділо, бо Талісман підпалив кількох жуків під собою.

Що тепер? Треба щось іще, але що?

Джек окинув кімнату зором, і погляд зупинився на зеленій кульці, яку він залишив Річарду, кульці, що перетворювалася на магічне люстерко в тому світі. На його очах вона сама прокотилася шість футів і зупинилася на місці. Вона котиться, так. Вона котиться, бо кулька, а головна мета кульки — котитися. Кульки круглі. Кульки круглі, як Талісман.

У збуреній свідомості спалахнув вогник.