Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

«На кшталт цього», — подумав він, але все одно розумів, що насправді було не так. І хоча Бадді не міг точно пригадати, що ж спричинило такий напад радості, він, як і Донні Кіґан, ніколи не забуде, як прийшла ця солодка несподівана втіха — він ніколи не забув те духмяне, гостре відчуття дотику до великої пригоди, ніби він на мить побачив якесь чудове біле сяйво, у якому переплелися всі кольори веселки.

У давній пісні Боббі Даріна є такі слова: «Часом пагони такі відхаркує земля, в джинсових сорочках, на ногах — взуття / тягни їх геть… тягни їх геть».

Цю пісню діти з Каюги штату Індіана, могли б з легкістю підхопити, якби її популярність не минула раніше. «Дім Сонця» стояв порожнім тільки ледь понад тиждень, а поміж місцевих дітей він уже здобув репутацію будинку з привидами. Зважаючи на жахні останки, знайдені навантажувачем біля кам’яної стіни на Дальньому Полі, нічого дивного в цьому не було. Табличка «ПРОДАЄТЬСЯ» від місцевого ріелтора виглядала так, ніби простояла на моріжку щонайменше рік, а не якихось дев’ять днів. Ріелтор уже раз знижував ціну і підозрював, що доведеться це зробити вдруге. Але так склалося, що йому не довелося цього робити. Коли посипав перший сніг зі свинцевого неба Каюги, (а Джек Сойєр за дві тисячі миль доторкнувся до Талісмана), газові баки за кухнею вибухнули. Працівник «Газу та електрики Східної Індіани» приїжджав тиждень тому, щоб викачати весь газ назад у свою вантажівку, і він міг заприсягнутися, що ти можеш залізти в один з тих баків і запалити там цигарку. І все одно вони вибухнули — вибухнули тієї самої миті, коли вікна «Пивниці Оутлі» вилетіли на вулицю (разом із купкою клієнтів у джинсових сорочках і важких черевиках… і рятувальна служба Ельміри витягнула їх геть).

«Дім Сонця» вигорів до тла, буквально, миттєво.

Можете сказати «алілуя»?

У всіх світах щось зрушилося і перемістилося трішки інакше, начебто велетенська тварина… але у Пойнт-Венуті тварина перебувала у землі. Вона прокинулася і кричала. І, згідно з даними Інституту сейсмології в Каліфорнійському технічному інституті, вона не змовкала наступні сімдесят дев’ять секунд.

Почався землетрус.

Розділ сорок четвертий

Землетрус

Проминув деякий час, перш ніж Джек збагнув, що «Ейджинкурт» трясеться і скоро розвалиться на шматки, але хлопчика це анітрохи не здивувало. Йому було цікаво. Однієї миті він узагалі був не в «Ейджинкурті», не в Пойнт-Венуті, не в окрузі Мендосіно, не в Каліфорнії, не на Американських територіях, не на інших Територіях; але він був серед них; і також у кожному безконечному світі. Не просто в одному місці всіх світів — він був скрізь, бо сам був цими світами. Талісман, здавалося, був чимось набагато більшим, ніж вважав його батько. Не лише віссю всіх можливих світів, а й самими цими світами — світами і просторами між ними.

Тут було так багато трансценденталізму, що він цілком міг би довести до божевілля навіть святого тибетського відлюдника, що мешкає в печері. Джек Сойєр був скрізь. Джек Сойєр був усім. У світі за п’ятдесят тисяч світів від Землі десь у центрі континенту, що відповідав земній Африці, від спраги помирала травичка з невідомої причини, і Джек помирав разом з нею. В іншому світі дракони злягалися в центрі хмари високо над планетою, і люті подихи їхнього екстазу змішувалися з холодним повітрям, випадали дощем і паводком на землю. Джек був драконом; Джек був самицею; Джек був спермою; Джек був яйцеклітиною. Далеко-далеко за мільйон всесвітів звідси три порошинки літали одна біля одної в міжзоряному просторі. Джек був порошинками. Джек був простором між ними. Галактики згорталися навколо його голови, наче довжелезні рулони паперу, і доля пронизувала їх в довільному порядку, обертаючи на макроскопічні записи піаніста, який міг зіграти будь-що — від регтайму до панахиди. Щасливо зуби Джека вгризалися в апельсин; нещасна плоть Джека кричала, коли її роздирали зуби. Він був трильйоном грудок пилу під мільярдом ліжок. Він був малям кенгуру, що марило своїм минулим життям у сумці матері, поки та скакала пурпуровими рівнинами, по яких бігали і стрибали кролики розміром з оленя. Він був шинкою на гаку в Перу, яйцями, які висиджувала одна із курок у курнику в штаті Огайо, який чистив Бадді Паркінс. Він був розпорошеним лайном у носі Бадді Паркінса; він був дрібними волосинками в носі, які скоро змусять Бадді Паркінса чхнути. Він був чханням; мікробами в цьому чханні, атомами в мікробах; він був тахіонами, які летять назад крізь час до великого вибуху, з якого почалось творіння всього.

Його серце смикнулося і тисячі сонць вибухнули надновими зорями. Він побачив гугоплекс горобців у гугоплексі світів і знав про падіння і чудове життя кожного з них. Він помер у геєні копалень на Територіях. Він жив вірусом грипу на краватці Етеріджа. Він біг вітром над безмежними просторами. Він був… О так, він був…

Він був Богом. Богом, або чимось настільки близьким до цього, що різниця втрачала будь-яке значення.

— Ні! — перелякано закричав Джек. — Ні! Я не хочу бути Богом! Будь ласка! Будь ласка, я не хочу бути Богом. Я ЛИШЕ ХОЧУ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ МОЄЇ МАТЕРІ!

І раптом безкінечність склалася, наче шулер склав віяло із карт. Звузилася до променя сліпучого білого сяйва — і Джек повернувся в Бальну Залу Територій, де минули лише секунди. У руках він досі стискав Талісман.

Надворі земля почала виробляти жонглерські кульбіти: надувалася і стулялася. Приплив, що набігав на берег, передумав, і потік назад, оголюючи пісок, який засмаг, наче стегна старлетки. На піску здригалися чудернацькі риби, деякі з них нагадували желатинові скупчення очей.

Пагорби за містом номінально вважалися осадовими породами, але будь-який геолог, поглянувши на них, сказав би, що до осадових порід вони мають такий самий стосунок, як нувориші до Перевороту чотирьохсот[273]. Схили Пойнт-Венуті складалися з утрамбованого багна, але тепер вони потріскалися, які поповзли в тисячу різних напрямків. Якусь мить вони ще трималися купи — з’являлися і зникали нові тріщини (гори неначе дихали), — а тоді обвалювання посунуло на місто. Струмки бруду текли вниз, і в цій повені траплялися камені завбільшки з Толедьську фабрику шин.

Вовчий загін Морґана значно зменшився після несподіваної атаки Джека та Річарда на «Табір Готовності». Тепер їх стало ще менше, бо більшість розбіглися, горлаючи і виючи від забобонного страху. Дехто катапультувався у власний світ. Хтось врятувався, але більшість проковтнули зсуви, що розчахнулися і там. Такі самі катаклізми відбувалися скрізь, у всіх світах, наче величезний штир-пробозбірник пронизав їх наскрізь. Група трьох Вовків, зодягнених у мотоциклетні куртки Фреснівських демонів, устигла залізти в свій автомобіль — старий іржавий «лінкольн-Марк-IV» — і проїхати півтора квартали під трубу Гаррі Джеймса[274], що линула з динаміків, перш ніж з неба не впав камінь і не розчавив їх.

Інші Вовки просто з криками бігли вулицями, вони почали змінюватися. Жінка з ланцюжками в сосках спокійно вийшла перед ними. Вона почала повільно видирати волосся великими жмутками. Простягнула його якомусь Вовку. Закривавлені корені коливалися, мов кінчики морської трави, а жінка пританцьовувала на землі, що втікала у неї з-під ніг.

— Ось, — промовила вона супокійно. — Букет! Для тебе!