Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Річард у Джекових руках захрипів і запротестував.

— Ну ж бо, — сказав Джек і пішов. — Ще одна миля. Приблизно.

Здавалося, намилені вікна розширювалися, коли Джек підходив до «Ейджинкурта», ніби Чорний Готель зараз дивився на нього зі сліпим, але зневажливим здивуванням.

Невже ти справді сподіваєшся, хлопчику, що зможеш зайти сюди і справді зможеш коли-небудь звідси вийти? Ти гадаєш, у тобі так багато від Джейсона?

Червоні іскри, схожі на ті, які він бачив у повітрі, спалахували і перекручувалися навколо намиленого скла. На мить вони набули форми. Джек спостерігав, дивуючись, як вони перетворилися на крихітних палаючих чортенят. Вони з’їжджали мідними клямками і гуртувалися внизу. Клямки тьмяно горіли, мов залізо в кузні.

Ну ж бо, хлопчику. Доторкнися. Спробуй.

Якось у шестирічному віці Джек доторкнувся пальцем до холодної спіралі електричної плити, а тоді повернув тумблер на максимум. Йому просто було цікаво, як швидко нагріється плита. За мить він із криком від болю відсмикнув палець, на якому встиг з’явитися пухир. Філ Сойєр прибіг, поглянув, а тоді запитав у Джека, коли це в нього з’явилася дивна потреба спалити себе живцем.

Джек стояв із Річардом на руках і дивився на тьмяні розпечені клямки.

Ходи сюди, хлопчику. Пам’ятаєш, яка пекуча плита? Ти гадав, що матимеш купу часу, щоб забрати пальчик. — «Чорт, — думав ти. — Ця штука й за хвилину не нагріється», — але вона обпекла тебе одразу, правда ж? А тепер, Джеку, як воно пектиме, є ідеї?

Ще більше іскор стікало по склу до клямок на французьких дверях. Розпечені ручки вже починали біліти, що свідчило про те, що металу лишається лише градусів шість до температури плавлення і він ось-ось потече. Якщо Джек доторкнеться до однієї з цих клямок, метал в’їсться в його плоть, обпече тканини і закип’ятить кров. Це буде агонія, якої Джек ніколи раніше не відчував.

Він ще хвильку почекав, тримаючи на руках Річарда і сподіваючись, що Талісман знову покличе його, або що «Джейсонова половина» візьме гору. Але в голові пролунав голос матері.

Невже тебе завжди має щось або хтось штовхати, Джекі? Ну ж бо, великий хлопчику — ти сам вибрав свій шлях. І ти можеш іти далі, якщо справді цього хочеш. Невже той, інший, хлопець має все робити за тебе?

— Гаразд, мамо, — сказав Джек.

Він ледь усміхнувся, але його голос тремтів від страху. Ось тобі й маєш. Лише сподіваюся, що хтось не забув мені покласти в рюкзак «Соларкаїн»[264].

Він простягнув руку і вхопився за одну до червоного розжарених клямок. І тоді з’ясувалося, що геть усе — ілюзія. Клямка виявилася теплою, але не більше. І щойно Джек повернув її, як червоне сяйво зникло і з решти клямок. А коли хлопчик штовхнув досередини двері зі скляними вставками, Талісман знову заспівав, і по всьому Джекові висипали сироти:

— МОЛОДЕЦЬ! ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ!

Тримаючи Річарда на руках, Джек зайшов у їдальню Чорного Готелю.

Коли Джек перетинав передпокій, його охопило відчуття, ніби якась нежива сила — щось на кшталт мертвої руки — намагалася виштовхати його назад. Джек опирався цьому секунду чи дві, і відчуття, що його виганяють, минулось.

Кімната не була темною — але намилені вікна надали їй монохромної білизни, що не подобалася Джекові. Він почувався, ніби потрапив у туман і осліп. Стіни поширювали гнилий запах, бо гіпс у них перетворювався на бридкий суп. Тхнуло порожніми роками і сивою темрявою. Але тут було щось іще, і Джек знав це і боявся.

Тому що місце не було порожнім.