Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Коли Ґарднер, важко дихаючи, замовк і ще раз приклався до пляшки, Морґан сказав:

— Правильно! Двічі правильно. Тепер слухай сюди, Ґарде… ти слухаєш?

— Так, Володарю.

Очі Ґарднера/Озмонда яскраво світилися гіркою увагою.

— Мій син нізащо не вийде з Чорного Готелю, і сумніваюся, що вийде і Джек Сойєр. ВОНО, імовірно, чи вб’є його, чи зведе з розуму, чи відправить за сотню світів звідси. Але, можливо, він вийде назовні, Ґарде. Так, можливо.

— Він найгірший, найгірший, найгірший сучий виродок, якого породжувала земля, — прошепотів Ґарднер.

Його пальці стискали пляшечку… стискали… стискали… і зрештою на металі з’явилися ум’ятини.

— Кажеш, старий нігер там, на пляжі.

— Так.

— Паркер, — промовив Морґан, і Озмонд тієї ж миті підтвердив.

— Паркус.

— Мертвий? — спитав Морґан без особливого інтересу.

— Не знаю. Гадаю, що так. Відрядити людей, щоб притягли його сюди?

— Ні, — різко відповів Морґан. — Але ми сходимо до нього, правда ж, Ґарде?

— Ми?

Морґан ощирився.

— Так. Ти… я… всі ми. Бо щойно Джек вийде з готелю, він помчить туди. Він не покине свого старого чорного приятеля на березі, хіба ні?

Тепер і Ґарднер заусміхався.

— Ні, — промовив він. — Ні.

Уперше Морґан звернув увагу на тупий ниючий біль у власних долонях. Він повернув їх до себе і уважно поглянув на кров, що текла з напівкруглих ран на долонях. Його посмішка не зблякла. Насправді, вона стала ще ширшою.