Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Ґарднер похитав головою — але в його очах можна було прочитати його думки.

— Ніхто не знає напевно, Володарю. Одні кажуть, що бачили, як він ворушився. Інші — навпаки.

Байдуже. Якщо він не помер тоді, то помер уже. Один раз вдихне повітря там — і його легені вибухнуть.

Щоки Ґарднера почервоніли від віскі, але очі були на мокрому місці. Він не повернув пляшечку, а досі тримав її в руках. Слоут не заперечував. Йому не хотілося ні віскі, ні кокаїну. Він, як казали ті нечупари з шістдесятих, ловив природний кайф.

— Почни з початку, — сказав Морґан. — І цього разу зосередься.

Єдиною новиною, яку Ґарднер забув розказати під час першого скаженого виступу, була поява старого нігера на пляжі, хоча про це можна було здогадатися. Проте Морґан дозволив Ґарднеру вести далі. Голос Ґарднера стишувався, лють його зменшувалася. Поки Превелебний говорив, Морґан ще раз обмірковував варіанти розвитку подій, викресливши з легким сумом сина з рівняння.

Навіщо здобувати увесь світ? Щоб панувати над усім світом, а світу цілком досить… чи в його випадку світів. Для початку двох, і ще більше, якщо все складеться, як треба. Я пануватиму над ними всіма… Я буду чимось на кшталт Бога Всесвіту.

Талісман. Талісман це…

Ключ? Ні, о ні. Не ключ — двері; замкнені двері, які стоять між ним та його долею. Він хотів не відчинити ті двері, а знищити їх; знищити безповоротно, повністю, навіки-віків, щоб вони ніколи навіть не захряснулися, а не просто замкнулися на замок. Коли Талісман розіб’ється, усі ці світи стануть його світами.

— Ґарде! — сказав він і знову заходив кімнатою.

Ґарднер запитально поглянув на Морґана.

— Навіщо мати владу, — весело прощебетав Морґан.

— Володарю? Я не розумію…

Морґан зупинився перед Ґарднером, його очі палали і блищали. Обличчя пішло брижами. Стало обличчям Морґана з Орріса. Знову стало обличчям Морґана Слоута.

— Це дозволить панувати над світом, — відповів Морґан, кладучи руки Озмонду на плечі. Щойно він забрав руки, Озмонд знову став Ґарднером. — Це дозволить панувати над світом, а цілого світу досить.

— Володарю, ви не розумієте, — сказав Ґарднер, поглядаючи на Морґана, наче той був божевільним. — Гадаю, вони вже всередині. А всередині ЦЕ. Ми намагалися пристрелити їх, але почвари… морські почвари… здійнялися з води і захистили їх, як і писали в «Книзі Доброго Господаря»… а якщо вони всередині… — голос Ґарднера перейшов на писк.

Очі Озмонда округлилися від страху.

— Я розумію, — заспокійливо сказав Морґан. Обличчя та голос його знову стали безтурботними, але кулаки досі стискалися і розтискалися і кров крапала на запліснявілий килим. — Так, сер, а щоб тобі курка на ногу наступила, розумію. Вони зайшли всередину, і мій син ніколи звідти не вийде. Ти втратив свого сина, Ґарде, а мені ось час втратити свого.

— Сойєр, — гаркнув Ґарднер. — Джек Сойєр! Джейсон! Цей…

Ґарднер вибухнув найлютішими прокляттями, які не стихали хвилин п’ять. Він кляв Джека обома мовами; його голос гримів і сочився болем і невимовною люттю. Морґан стояв і чекав, поки той вичерпає власне красномовство.