Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Він чекав на те, що вийде з бару «Чапля», і стіни готелю невиразно шепотіли: «Ми маємо засоби, щоби впоратися зі шраними жлодіями на кшталт тебе. Ти мав піти, доки мав час…

…тому що зараз, хлопчику, твій час вичерпано».

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Гучний, незграбний металевий звук. Було в ньому щось нелюдське і невблаганне, чого Джек боявся більше, ніж усіх людських звуків на світі. Щось рухалося і човгало вперед у повільному, ідіотському ритмі.

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Далі — довга пауза. Джек чекав, притиснувшись до дальньої стіни за кілька футів від розфарбованих дверей. Його нерви так напружилися, що, здавалося, дзвеніли. Тривалий час нічого не відбувалося. Джек уже почав сподіватися, що дзенькіт упав крізь якийсь люк між вимірами у світ, з якого прийшов. Хлопчик відчував, як його спина починає боліти від нерухомої і напруженої пози. Він згорбився.

А тоді пролунав тріск і удар, і велетенський броньований кулак із вмонтованими дводюймовими шипами, що висувалися з фаланг, пройшов крізь облущене блакитне небо, зображене на дверях. Важко дихаючи, Джек знову втиснувся у стіну. А тоді безпорадно перенісся на Території.

З того боку дверей, що опускаються, стояла фігура в чорному іржавому обладунку. Її циліндричний шолом розрізав лише чорний горизонтальний просвіт для очей завширшки з дюйм, не більше. Шолом увінчував цвілий червоний плюмаж — білі жуки повзали по ньому туди-сюди. Джейсон бачив, що вони були такими самими, як і ті, що вилазили зі стін Альберта Пузиря, а тоді повзали по Школі Тайєра. Шолом мав кільчастий койф, що спадав на іржаві плечі лицаря, мов дамська шаль. Плечі і передпліччя захищали важкі сталеві нарукавники, які на ліктях поєднувалися з локітниками. Обладунок був укритий шарами давнього бруду, і коли лицар рухався, локітники пищали, мов високі вимогливі голоси неприємних дітей. Броньовані кулаки злісно висовували шипи.

Джейсон стояв біля кам’яної стіни і дивився на лицаря не в змозі відірвати від нього погляду. Від гарячки у роті пересохло, а очні яблука, здавалося, набухали в очницях у такт серцебиттю хлопчика.

У правій руці лицар тримав le martel de fer[265]— нестерпно гучний бойовий молот із іржавою кованою голівкою вагою тридцять футів.

Ворота, що опускаються; пам’ятай, між тобою і ним — ворота, що опускаються…

Але тоді, хоч поблизу й не було жодної людської істоти, коловорот почав обертатися. Металевий ланцюг, кожна ланка якого була завдовжки з Джекове передпліччя, став намотуватися на барабан, ворота почали підніматися.

Броньований кулак відсунувся від дверей, лишаючи в них діру, яка миттєво змінила фреску зі збляклої романтичної пасторалі на сюрреалістичний герб бастарда[266]: тепер здавалося, буцімто якийсь апокаліптичний мисливець, незадоволений днем на болотах, у нападі люті випустив у небо заряд дробу. Тоді голова бойового молота прорвалася крізь двері, знищуючи одну з двох чапель, що намагалися відірватися від землі. Джек виставив руки перед обличчям, щоб захиститися від скалок. martel de fer зник. Знову коротка пауза, яка майже достатньо тривала, щоб Джек міг подумати про втечу. А тоді шпичастий кулак знову вдарив. Спершу він гупнув з одного боку, потім — з іншого, розширюючи діру, а тоді зник. Наступної миті молот прорвався крізь очерет — і великий уламок правих дверей упав на килим.

Тепер у темряві бару «Чапля» Джек побачив велетенську, заковану в броню фігуру. Її обладунок відрізнявся від спорядження лицаря, що змагався з Джейсоном у чорному замку: той носив циліндричний шолом із червоним плюмажем. А у нього шолом скидався на відполіровану голову сталевого птаха. Навколо голови були роги, що проростали з шолома на рівні вух. Джек побачив нагрудний панцир, кілт із металевих лат, а під ним — поділ кольчуги. Молот був однаковий в обох світах, і в обох світах лицарі-Двійники зневажливо відкинули його — кому потрібен бойовий молот, щоб впоратися з таким хирлявим суперником, як цей?

Тікай! Джеку, тікай!

«Саме так, — прошепотів готель. — Тікай! Саме це мають робити шрані жлодії! Тікай! ТІКАЙ!»

Але він не втікатиме. Можливо, він помре, але точно не втікатиме — бо хитрий шепіт мав рацію. Саме втечу обирають шрані жлодії.