Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

То була чайка — і її розміри вражали, видавалися неправдоподібними (але факт залишався фактом: чайка була… міцна, мов камінь, реальна, наче будинки). Вона направду була така ж велика, як орел. Гладенька, біла, кулеподібна голова нахилилася на один бік. Схожий на рибацький гачок дзьоб розтулявся та стулявся. Пташка махнула величезними крилами, пригинаючи камку навколо себе. А тоді абсолютно безстрашно пострибала до Джека.

Хлопчику ледь-ледь вчувався чистий мідний гул багатьох труб, що злилися в єдиний звук, і без жодної на те причини подумав про матір.

Джек на мить поглянув на північ, у тому напрямку, у якому йшов. Звук приваблював його, наповнював нечітким відчуттям нагальності. Це нагадувало, подумав він, голод за чимось специфічним, чимось, чого ти вже давно не куштував, — морозивом, картопляними чіпсами, можливо, таким. Ти не знаєш напевно, поки не побачиш це, а до того є тільки потреба без назви, яка не дає тобі спокою, нервує тебе.

Він бачив на тлі неба прапорці та вершину того, що могло бути величезним наметом, павільйоном.

«Там, де розташована Альгамбра», — подумав Джек, і тут чайка закричала. Хлопчик обернувся і з тривогою помітив, що між ними залишилося менше ніж шість футів. Дзьоб чайки знову розтулився, демонструючи своє брудно-рожеве нутро. Джек згадав учорашній день і ту, іншу, чайку, яка швиргонула молюска на скелю, а потім так само, як і ця, витріщилася на нього. Пташка щирилася — він був певен цього. Коли вона підскочила ближче, Джек відчув гидотний сморід, що огортав її, — дохла риба та зогнилі водорості.

Чайка зашипіла на нього та знову махнула крилами.

— Забирайся звідси, — голосно сказав Джек. Серце швидко качало кров, у роті пересохло, але він не хотів, щоб його лякала якась чайка, хай навіть велика. — Забирайся!

— Ати ааааааєєєєє еееккк… ати аєєєєєє…

Мати вмирає, Джеку.

Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуваті лапи рвали траву, дзьоб розтулявся і стулявся, чорні очі втупилися в Джека. Заледве розуміючи, що він робить, Джек підняв зелену пляшку та випив.

І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, — маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» — повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.

Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.

Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.

«Це все ягоди, — подумав він. — Якби не ягоди, мене б достоту знудило».

Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок — це два фути. Ні, для певності — хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…

Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.

У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.

— Господи Ісусе, — прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.

— Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!

Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд — голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем — і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.