Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек із сумнівом поглянув на негра.

— Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. — Спіді ощирився. — Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.

— Господи, Спіді, але… — Йому раптом стало трохи страшно.

Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік — жахливим».

— Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, — сказав Спіді.

— Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? — думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.

— Я обіцяю.

— Добре. — Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним — гострим і гірким.

— Я не хочу, — прошепотів хлопчик.

Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було — тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.

Він простягнув пляшку Спіді.

— Можете забрати її назад? — запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. — Будь ласка.

Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.

Тепер до жаху приєдналася самотність, що проймала його безсиллям. Спіді відвернувся від нього. Спіді стояв до нього спиною.

— Добре, — раптом промовив Джек. — Якщо, на вашу думку, я маю зробити саме це.

Він іще раз підняв пляшку і, не давши собі ані секунди на роздуми, ковтнув.

Смак виявився ще гіршим, аніж він очікував. Джек раніше куштував вино, воно йому навіть трохи подобалося (особливо біле сухе, яке подавали його матері до камбали, снепера, риби-меча), а «сік» трохи нагадував вино… проте разом із тим він був якоюсь жорстокою насмішкою над усіма винами, які він коли-небудь куштував. Смак був різким, солодкавим із гниллю; зовсім не пахло живим виноградом, радше мертвим, якому й жилося не надто добре.

Коли його рот заповнився цим солодко-слизьким смаком, Джек по-справжньому побачив той виноград — тьмяний, запилений, товстий і гидотний, він повз заштукатуреною стіною під густим, схожим на сироп сонячним світлом, у тиші, яку вряди-годи руйнувало дзижчання сотень мух.

Хлопчик ковтнув, і вогонь зазміївся вниз, до шлунка.

Джек замружився, скорчив гримасу, горлянка погрожувала вивернутися назовні. Він не виблював, хоча був певен, що якби таки поснідав, то це неминуче трапилося б.