Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— …Отож, не важливо, він знає про це. Це одна з причин, чому він скоро прибуде сюди. І одна з причин, чому ти маєш рухати звідси.

— Що? — вибухнув Джек. — Що корисного я можу зробити, якщо це рак? Якщо це рак, а вона тут, а не в якійсь лікарні, це означає, що шансів немає. Якщо вона тут, це означає… — сльози підступили знову, але він рішуче їх поборов. — Це означає, що їй кінець.

Їй кінець. Так. Ось іще одна правда, яку знало його серце; правда про її швидку втрату ваги; правда про коричневі тіні під очима. Їй крах, Господи, будь ласка, агов, будь ласка, Боже, гей, вона ж моя мама…

— Я маю на увазі, — закінчив він хриплим голосом. — Яка може бути користь із країни Дивовиддя?

— Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, — сказав Спіді, — Джеку-Мандрівнику, просто повір у це: я б ніколи не казав тобі кудись іти, якби ти не міг зробити щось хороше.

— Але…

— Тихо, Джеку-Мандрівнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобі, про що я. Діла не буде. Ходімо.

Спіді поклав руки Джекові на плечі та повів його навколо каруселі. Вони вийшли крізь двері й побрели однією з алей пустельного парку розваг. Зліва від них стояло приміщення атракціону «Демонічні авто», уже замкнене на всі замки та з позабиваними вікнами. Праворуч від них стояло декілька будок: «Накинь і виграй»[37],«Класна піца з пірса & Пончики-хлоп’ята», дрібнокаліберний стрілецький тир (також позабивані; вицвілі дикі тварини мчали через дошки — леви, тигри, ведмеді тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38] — жалюгідна імітація Атлантик-Сіті: хоч «Дивосвіт Аркадії» і мав пірс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будівля з гральними автоматами стояла за сотню ярдів зліва, а арка, що була входом у «Дивосвіт Аркадії», була за двісті ярдів праворуч. Джек чув розмірений, важкий гуркіт прибою та поодинокі крики чайок.

Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.

— Це… — почав Джекі.

— Бери, — сказав Спіді. — Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?

— Не був.

Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…

Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?

Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокійно ці видіння, часом приємні, часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди — наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.

Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.

Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»

— Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. — Спіді кивнув на пляшку. — Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. — Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.

— Вона звідти? З Територій?

— Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.