Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Він замовк і поглянув на Джека.

— Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?

Страх охопив хлопчика до самих кісток.

— Гадаю, що так, — сказав він. — Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?

— Можеш, — серйозно промовив Спіді.

— Але…

— Ох, є ціла купа «але», — сказав Спіді. — Цілий вагон «але», Джеку-Мандрівнику. Я не обіцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обіцяю тобі успіху. Не обіцяю, що ти повернешся живим, а навіть якщо й вернешся, то не обіцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Більшу частину шляху тобі доведеться брести через Території, бо вони значно менші. Ти ж помітив це?

— Так.

— Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?

Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.

— Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?

— Ти пішов, — промовив негр і різко ляснув долонями. — Ось так от.

Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.

— Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, — сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.

Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.

— Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.

— І воно там?

— Еге ж.

— Воно може допомогти моїй мамі?

— Їй… та іншій.