Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек абсолютно чітко розумів, наскільки ж повільний в Андерса потяг, і те, що вони з Річардом — цілком беззахисні перед будь-чим, що захоче познайомитися з ними поближче. Перша вогняна куля розігнала собак-покручів, але людиноподібних мешканців Заклятих Земель, можливо, куди важче подолати. Перш ніж світло в осяйному шлейфі не згасло, Джек побачив, як постать біля хліва спостерігала за рухом потяга, повертаючи велику волохату голову слідом за ним. Якщо те, що він бачив, — це собаки, то якими ж мають бути люди? В останньому напівзгаслому спалаху вогняної кулі людиноподібна істота швидко ховалася за стіну свого помешкання. На спині в неї звисав товстий, як у рептилії, хвіст. Тоді створіння зникло збоку будинку, і знову запала темрява. Не було видно ані собак, ані людей-покручів, ані хліва. Джек навіть не був певен, що справді бачив це все.

Річард смикнувся уві сні, і Джек знову натиснув на важіль, марно сподіваючись витиснути більше швидкості. Гавкіт собак поступово стихав за спиною. Спітнілий Джек знову підвів ліве зап’ястя до очей і побачив, що минуло лише п’ятнадцять хвилин, відколи він востаннє дивився на годинник. Його здивувало, що він знову позіхнув, і тому знову пошкодував, що так наївся в Депо.

— НІ! — закричав Річард. — НІ! Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ!

Туди? Джек дивувався. Куди це «туди»? У Каліфорнію? Чи небезпечно було всюди, всюди, де тендітний Річардів самоконтроль, такий же ненадійний, як і необ’їжджений кінь, міг щомиті покинути його?

Усю ніч, доки Річард спав, Джек сидів за важелями й дивився, як шлейфи вогняних куль виблискували на червонястій поверхні землі. Їхній запах — мертвих квітів і прихованого гниття — виповнював повітря. Час від часу він чув валування собак-мутантів або інших жалюгідних істот, що вилазили з-під коріння недорозвинених, врослих у самих себе дерев, які досі урізноманітнювали пейзаж. Групи батарей випускали в повітря тріскучі блакитні дуги. Річард занурився в несвідоме поза межами звичайного сну. Він потребував і бажав цього стану. Не було більше болісних викриків — по суті, він не робив нічого, тільки згорбився в кутку кабіни і нечасто дихав, ніби навіть дихання забирає більше сил, ніж у нього було. З одного боку, Джек молився про світанок, а з іншого — боявся його. Коли настане ранок, він зможе побачити тварин. Але що ще він може розгледіти?

Час від часу він дивився на Річарда. Шкіра друга стала надзвичайно блідою і набрала сірого відтінку.

Настав світанок, і розвіявся морок. Рожева смуга з’явилася на вигнутій лінії східного небокраю. Скоро вона стала розквітати широкою стрічкою, посилаючи в небесну височінь оптимістичну рожевість. Джек відчував, що його очі почервоніли, як та стрічка, а ноги боліли. Річард ліг, зайнявши майже все маленьке сидіння кабіни, і дихав уривчасто, майже неохоче. Джек бачив, що Річардове обличчя і справді було дивно сірим. Уві сні його повіки тремтіли, і Джек сподівався, що друг зараз не на межі чергового крику. Рот Річарда розчахнувся, але з нього з’явився лише кінчик язика, а не гучний крик. Річард провів язиком по верхній губі, захропів, а тоді знову провалився у свою заціпенілу кому.

І хоча Джекові самому відчайдушно хотілося сісти й заплющити очі, він не турбував Річарда. Чим більше Джек роздивлявся при вранішньому світлі подробиці Заклятих Земель, тим більше сподівався, що Річард лишиться в напівсвідомому стані не менше, ніж сам Джек зможе керувати маленьким розхитаним потягом Андерса. Він абсолютно не хотів побачити реакцію Річарда на специфіку Заклятих Земель. Трішки болю і велике виснаження — ось мінімальна ціна за те, що, як він знав, було тимчасовим спокоєм.

Крізь примружені очі він бачив краєвид, у якому ніщо не уникло висихання і спотворення. У місячному сяйві весь обшир видавався пустелею, але пустелею з деревами. Тепер Джек розумів, що навколишній пейзаж не підходив під його визначення пустелі. Те, що він прийняв за різновид червоного піску, було пухким попелястим ґрунтом. Здавалося, що людина може зануритися в нього по литки, якщо не по коліна. На цьому вимученому сухому ґрунті росли миршаві дерева. Якщо дивитися просто на них, вони не надто відрізнялися від свого нічого образу: такі недорозвинені й покручені, що здавалося, ніби вони прагнуть повернутися назад, до власних переплетених коренів. Це вже було досить погано — принаймні досить погано для раціонального Річарда. Але якщо поглянути на ці дерева скоса, периферійним зором, то можна побачити закатовану живу істоту: зігнуті гілки — то руки, притиснуті до стражденних облич, до вуст яких примерз крик. Весь час, доки він не дивився на них прямо, то бачив кожну подробицю замучених облич: «О» роззявленого рота, витріщені очі та обвислий ніс, болісні зморшки, що розрізали щоки. Вони проклинали його і благали, адресуючи йому свої крики — їхні німі голоси висіли в повітрі, наче дим. Джек застогнав. Як і все в Заклятих Землях, ці дерева — отруєні.

Обабіч колії на багато миль простягалася червона земля, поцяткована то там, то там клаптиками кислотно-жовтої трави — яскравої, як сеча або свіжа фарба. Якби не огидна барва довгої трави, ті клаптики землі скидалися б на оази біля маленького круглого озерця. Вода була чорною, і на її поверхні плавали нафтові плями. Навіть густіші за воду, яка і сама була масною та отруйною. Друга з псевдооаз, повз яку проїжджав потяг, ледаче побрижилася, і Джек із жахом подумав, що чорна вода була живою — ще одне закатоване створіння, як і дерева, яких Джек не хотів більше бачити. Тоді він ураз побачив, як щось розриває поверхню густої рідини. З’явилася чорна спина (а може, бік), що перевернулася в повітрі, перш ніж розтулився великий ненажерливий рот і вихопив щось із нізвідки… Переплетіння луски могло би виблискувати на сонці, якби істоту не знебарвила вода… «Оце так! — подумав Джек. — Невже це була риба?» Йому здалося, що те створіння було не менше ніж двадцять футів завдовжки — завелике, як на таке маленьке озерце. Довгий хвіст скаламутив воду за мить до того, як велетенська тварюка повернулася назад, на найбільшу глибину озерця.

Джек пильно поглянув на небокрай, уявляючи, що на мить з-за нього визирнули круглі обриси голови. І тоді він пережив ще один шок миттєвого усвідомлення, подібний до того, який йому подарувало Лохнеське чудовисько. Заради Бога, як же голова може визирати з-за горизонту?

Тоді він нарешті збагнув, що небокрай — це не справжній небокрай. Він жахливо недооцінив розміри Заклятих Земель, вважаючи їхніми територіями лише те, що перебувало в полі його зору. Коли сонце знову рушило у свою мандрівку небесним схилом, він зрештою зрозумів, що перебував у велетенській долині, і в далині обабіч нього лежав зовсім не край світу, а скелясті вершини пасма пагорбів. Будь-хто чи будь-що могло стежити за ним, заховавшись за навколишніми згірками. Він пригадав людиноподібну істоту з крокодилячим хвостом, що прослизнула за ріг невеличкого хліва. Чи могла вона переслідувати Джека всю ніч, чекаючи, що той засне?

Потяг торохтів моторошною долиною, і його повільна швидкість доводила до сказу. Джек повернувся в кабіну, і на мить страх і напруга цілком подолали його втому. Затуливши очі рукою, Річард і далі спав. Будь-хто, будь-що може переслідувати їх, вичікуючи на момент.

Повільний потаємний рух ліворуч змусив Джека затамувати подих. Широкий, слизький рух… Джеку примарилося з півдюжини людей-крокодилів, що сповзали до нього з-за пагорбів, тому він заслонив очі долонею від сонця і глянув туди, де, як йому здавалося, він бачив їх. Скелі вкривав усе той самий червоний порохнявий ґрунт. Між ними звивалася доріжка, що велася через гребінь пагорба в просвіток між високими скелями. Те, що рухалося між скелями, зовсім не скидалося на людський силует. Це була змія — принаймні так подумав Джек… Істота заповзла на потаємну частину доріжки, і Джек бачив лише, як блискуче велетенське тіло рептилії зникло між скелями. Шкіра істоти була на диво брижатою, а також, імовірно, попеченою — за мить до її зникнення Джек помітив на боку рвані чорні дірки… Джек витягнув шию, щоб побачити місце, звідки має з’явитися істота, і за кілька секунд перед його зором розгорнулося жаске видиво: до нього повернулася голова гігантського черв’яка, на чверть занурена в пил. Очі були заволочені плівкою, але голова належала черв’яку.

З-під скелі вилізла інша тварина з важкою головою і тілом, що волочилося по землі. І коли велетенська голова черв’яка кинулася на жертву, Джек побачив, що це був один із собак-мутантів. Черв’як роззявив рота, ніби то було вічко вуличної поштової скриньки, й охайно заковтнув відчайдушного недособаку. Джек чітко почув хрускіт кісток. Собаче гавкання затихло. Велетенський черв’як проковтнув собаку так легко, ніби той був пігулкою. Тепер перед жахливим черв’яком простяглася одна з чорних смуг, залишених вогняною кулею. І Джек побачив, як довга істота занурювалася в пил, наче круїзний лайнер, що зникає під водою. Почвара, вочевидь, розуміла, що сліди вогняних куль можуть завдати їй шкоди, а оскільки вона схожа на черв’яка, то їй простіше було вирити тунель. Джек бачив, як бридка істота геть зникає в червоній пилюці. А тоді очі хлопчика тривожно поглянули на довгий червоний схил, поцяткований латками яскраво-жовтої трави, і запитав себе, де ж почвара вилізе на поверхню наступного разу.

Коли Джек принаймні частково пересвідчився, що черв’як не збирався проковтнути потяг, він знову почав розглядати пасмо пагорбів.

Коли Річард прокинувся пізно по обіді, Джек побачив:

принаймні одну голову, що точно визирала з-за скелястого хребта, ще дві смертельні вогняні кулі, що, підстрибуючи, промчали повз нього, безголовий скелет, який, на перший погляд, належав великому кролику, але за ретельнішого огляду нагадував людське немовля. Кістки виблискували на сонці й лежали біля залізної дороги. А зовсім поруч були:

круглий блискучий дитячий череп, який наполовину занурився в пил; певно, він належав тій самій дитині;

зграя собак із великими головами, вражених радіацією ще більше, ніж побачені раніше їхні родичі. Вони жалюгідно повзли за потягом і ковтали слину від голоду;